Зараз суттєво гірші настрої, ніж були в 2022 році. Але трохи кращі, ніж у 2024-му, — соціолог Євген Головаха

Євген Головаха — директор Інституту соціології Національної академії наук України, член-кореспондент НАНУ, професор, доктор філософських наук. Щороку Інститут соціології проводить моніторинг настроїв серед українців. Суспільне зустрілося з професором Євгеном Головахою, щоб поговорити про стан українського суспільства у 2025 році, як українці оцінюють війну та внутрішньополітичне життя, а також рейтинги політиків. У чому феномен Валерія Залужного? Яке питання турбує українців у контексті справедливості найбільше? Та як в Україні ставляться до зусиль нової адміністрації США зупинити російсько-українську війну? Про це й не лише — у проєкті “Ремовська Інтервʼю”.

Якщо дати загальну оцінку за даними нашого моніторингового опитування Інституту соціології Національної академії наук, то можна сказати, що суттєво гірші настрої, ніж були в 2022 році. Але трохи кращі, ніж у 2024-му.

І це головне. Бо в нас була тенденція погіршення психологічного стану, починаючи з 2022 року, коли, незважаючи на страшну ситуацію, був великий сплеск ентузіазму й найвищі оцінки, найкращі настрої за всю історію незалежної України. А потім у другій половині 2023 року, після контрнаступу, який виявився невдалим, – погіршення. У 2024 – ще гірше. А от що дуже важливо – що в 2025-му краще, ніж в 2024-му.

Як ви це пояснюєте?

Адаптацією. Дехто називає це нормалізацією війни, є такий термін. Що це означає? Що люди вже війну сприймають як норму. Тобто тривога – ну і хай, а я сиджу собі й п’ю каву. Не завжди це добре, бо люди, все ж, повинні розуміти, що війна – це дуже загрозлива, небезпечна [ситуація].

Є ж поняття “адаптація”. Коли, здається, що вже ресурс вичерпаний в якійсь мірі – але підключаються нові психологічні ресурси. Бо людина взагалі істота дуже адаптивна. А як виявилось із наших от останніх досліджень, українці взагалі неймовірно адаптивні до труднощів. Хоча, все одно, меншість страждає дуже сильно.

У 2021-2022 роках нас у стані дистресу, тобто хворобливого стресу, який позначається на стані психічного і фізичного здоров’я людей, перебували десь 12% населення. Це ті, хто ризикував захворіти по-справжньому. А зараз таких уже 27%.

Тобто слово, яким можна було зараз описати українців, — це “адаптувалися”?

Адаптувалися, але з серйозними втратами у психічному здоров’ї, та й фізичному теж. Ну, і в усьому іншому.

Під час опитування [позаторік] ми запували: які з перерахованих подій були у вашому житті за період війни? І там — втрата близьких, друзів, поранення близьких, втрата житла, втрата роботи, бізнесу й так далі. І от тільки 20% людей казали, що в них таких подій у житті не було. Тільки 20%. Я думаю, зараз ще менше.

Нещодавні удари Росії по українській енергетичній інфраструктурі нагадали нам, що осінь настала, осінньо-зимовий період. Наскільки для Москви цей терор виправданий? Ми часто говоримо, що ворог завдає ударів по енергетичній інфраструктурі, по цивільних, житлових будинках для того, щоб населення України під тиском страху й дискомфорту також тисло на владу. Чи це працює?

Ні, тиску на владу з цього приводу в нас точно немає. Але, з іншого боку…

Можу назвати такий приклад. У 2022 році у нас було 4% опитаних, які були готові погодитися з російськими умовами. [Віддати] чотири області, без НАТО, армію скоротити. Отаких було в нас 4% у 2022 році. А зараз уже 16%.

Більшість із них живуть близько до воєнних дій. Їх зрозуміти можна, бо там такий жах, що дехто вже не витримує.

При цьому в 2022-му в нас було 76% людей, які були абсолютно впевнені в перемозі. І зараз 75% упевнені в перемозі, але “абсолютно”, тобто без сумніву, – 42%. Решта 33% – це ті, хто “скоріше вірять”. Розумієте? Кількість цих втрат не могла не перейти в якість.

Я взагалі дивуюся і, думаю, весь світ дивується: ми підходимо до межі, скільки тривала так звана Велика вітчизняна війна, в якій Україна брала безпосередню участь. Цей період сприймався як дуже довгий і жахливий. Так само – 4 роки – тривала Перша світова війна. І тоді почались революції.

Тобто стільки витримати проблем, трагедій – і побільшало у нас всього на 10% тих, хто вже готовий прийняти умови [Росії]… А переважна більшість не готова й не хоче. І Трамп тиснув, щоб ми приймали деякі умови Путіна. Те, що ми не йдемо на це, відповідає громадській думці зараз в Україні. Так, від абсолютної впевненості люди вже переходять до переважної впевненості. Але все одно вони “впевнені”.

І цифра залишається високою.

Цифра залишається тією самою.

Як ви для себе пояснюєте те, що за всіх цих жахіть війни українці демонструють те, що можна назвати певною стійкістю?

Ми почали вивчати стійкість українців вже з 2022 року, з перших місяців [повномасштабної] війни. І виявили таку дивовижну річ, що погіршення ситуації парадоксально іноді приводить навіть до покращення її сприйняття українцями.

У нашому моніторингу є запитання: як ви оцінюєте стан економіки України? Воно там вже понад 30 років. Шкала десятибальна, тобто можна обрати оцінку від 1 до 10. У 1990-ті середня оцінка по Україні була 1,5. У 2000-ні роки там було два з чимось, потім — три. Нарешті, у 2021 році оцінили в майже три бали. А у 2022 році оцінка зросла на кілька десятих. Нинішня оцінка ще вища — 3,9.

Тобто українці, втративши третину економіки, оцінюють її стан краще, ніж оцінювали до війни. І навіть краще, ніж 2022 року — взагалі дивовижні речі.

А чому так? Не тому, що їм краще, їм гірше стало. Але люди розуміють: якби українська економіка була така жахлива, як вони вважали, то ми зараз взагалі мали б картки й голод. А ситуація зовсім інша. І вони розуміють, що ми недооцінювали стан економіки, який був у країні. А тепер вони переоцінили її. Хоча прибутки знизились.

Думаю, що це більшість наших глядачів і читачів це відчули.

А потім у нас було ще запитання: яку суму ви вважаєте необхідною, щоб жити нормально в нинішній ситуації? І люди називають суму у півтора разу меншу, ніж ту, що вони називали в 2021 році, до війни. Тобто люди знижують свої запити відповідно до ситуації. Це цікавий феномен.

І це елемент стійкості. Люди регулюють ситуацію залежно від того, як сприймають зовнішні обставини.

І люди різні: є частина, які будь-яку стресову ситуацію добре переносять. У них сильна психіка, яка реагує на стресові ситуації активністю, конструктивними діями тощо. А є люди зі слабким психотипом. От вони й найбільше страждають, і про них треба думати насамперед. Зараз ми виявили, що таких уже 27%. Це немало, чверть населення.

Під час нашої з вами попередньої розмови десь півтора року тому ми говорили про те, як важливо для керівництва держави досягати “компромісу між різними уявленнями про справедливість”, щоб забезпечити певний рівень консолідації суспільства.

Як ви загалом оцінюєте зараз, що в Україні зі справедливістю в розумінні, яке ви минулого разу так описали?

Дуже складна ця категорія “справедливість” для соціологів. На простому прикладі покажу вам, як люди її сприймають. Коли ми питаємо, які проблеми зараз для України найнагальніші й перераховуємо варіанти — знаєте, які найчастіше люди згадують? Перша – проблема мобілізації. А друга — економіка. Тобто рівень життя, можливість знайти нормальну роботу й так далі.

І зрозуміло, чому так. Мобілізація — це про близьких кожного з нас. Це чийсь син, брат, чоловік, батько й так далі. Це питання дійсно стосується кожного. І в значної кількості людей є уявлення, що в суспільстві це відбувається несправедливо. Що мобілізують представників найслабкіших, найнезахищеніших соціальних груп. Великі міста уникають цього переважно, а села й маленькі міста страждають. Багаті люди уникають – бідні страждають. Освічені уникають… Тобто є уявлення, що в суспільстві все ж таки несправедливо розподіляється оцей обов’язок захищати країну. І що слабші групи страждають більше. Тому я завжди звертаюсь до журналістів: це ваша робота. Щоб такого уявлення про несправедливість не було – а воно суттєво позначається на стані справ і на настроях у країні – ви маєте постійно демонструвати, що люди із найбільш привілейованих верств також ідуть воювати. Що вони захищають не менше.

А якщо ми не доведемо, що це не так, то уявлення таким і буде. Хоча я знаю, наприклад, скільки в нас із Академії наук пішли, скільки ми втратили своїх колег. Це треба демонструвати.

Я ще коротко у вас запитаю перед тим, як перейти до політиків. Чи українські соціологи заміряють якось настрої серед тих українців, які виїхали? Ми знаємо, що це понад 5 мільйонів людей із 2022 року. Можливо, є якісь моменти, на які ви хотіли б звернути увагу?

Так, багато хто опитує. І в нашому інституті є цікаві дослідження з біженцями, і в Чехії, і Британії — там, де вони живуть.

Що вам сказати? Якщо 78% із них наприкінці 2022 казали, що хочуть повернутись до Україні після завершення війни, то зараз таких суттєво менше.

Ви можете назвати приблизну цифру?

30-40% вважають, що вони після війни повернуться. Решта сподіваються якось там зачепитись.

Але велике значення матиме те, як ті чи інші країни до нас будуть ставитися. Тому це не тільки від [біженців] залежить. Але ж настрої – ви бачите, реально вдвічі зменшилися. Я завжди посилаюсь на досвід балканських країн — Боснії, Хорватії. У них була війна чотири роки.

Це ми з вами рахуємо чотири роки повномасштабної війни.

Ну, люди ж масово не виїздили [з країни] до початку повномасштабної. Так от, у них 30% повернулися. Після чотирьох років. Можемо порівняти цю ситуацію з нашою.

Це все одно не катастрофічна ситуація. Якщо ми будемо мати сильну діаспору в Європі, ця діаспора піде на користь Україні.

А ці люди й далі продовжують себе ототожнювати з Україною?

Так, переважна більшість. Вони абсолютно не відмовляються [від України] — скоріше посилаються на життєві обставини. Мовляв, діти вже адаптувалися, “куди їм, я не знаю”, “в мене житла немає”, “де я роботу знайду?” і так далі.

Люди не принципово відмовляються від [України] — вони просто вважають, що в них не буде можливості адаптуватися. Тому дуже важливо створити реальну програму адаптації, повернення, щоб вони розуміли чіткий план, чим може держава після закінчення війни допомогти тим людям, які повернуться, які будуть мати багато проблем. Тим більше, що реально багато хто втратив житло. Особливо — з Донецької, Луганської областей, із Запорізької, Херсонської – там, де окуповані території.

Але тут я також пригадую нашу розмову з пані Еллою Лібановою пару років тому. Вона казала, що створення будь-яких, скажімо так, бонусів для тих людей, які виїхали й будуть повертатися, може створити дуже високий рівень соціальної напруги. Між тими людьми, які залишалися тут всі ці роки, і тими, хто виїхав і буде повертатися.

Це реально, так. Треба знайти баланс. Пояснити, чому, якщо людина втратила житло і держава надає нове — чому це правильно. І чому це не може ображати тих, хто в таких-от важких умовах [провів весь цей час] в Україні. Бо люди реально втратили. 

Все буде залежати не тільки від України, а й від допомоги партнерів західних. Я сподіваюсь, що вони не відмовляться допомагати Україні не лише в період війни, а й після неї. Це їхня реальна відповідальність. І вони, мені здається, це розуміють.

Тут багато проблем — а що ж ви думаєте? Це потенційно дуже конфліктні групи: хто залишився і хто виїхав, хто воював і хто не воював. Єдине, що мене втішає в цьому, — то лише 12-14% людей, яких ми опитуємо, вважають, що це може бути проблемою для України.

Повна версія інтерв’ю – на сайті “Суспільного”.