«Коли держава забиває болт — виходить меморіал на Майдані, коли імітує діяльність — Ягідне». Максим Єлігулашвілі — про памʼять і проблеми меморіалізації

Максим Єлігулашвілі понад 10 років вивчає найкращі практики меморіалізації у світі та працює з нею в Україні. Сам себе він називає «прибабацнутим», бо більшість часу присвячує не виступам на круглих столах і конференціях, а допомагає громадам залагоджувати конфлікти, які виникають через різне бачення того, як зберігати памʼять про загиблих на війні. Таких конфліктів по всій країні дедалі більше — у Вінниці, Рівному, на Донеччині. У Святогірську режисер, а нині військовий Павло Дідула написав імʼя загиблого друга та інших полеглих військових на так званому памʼятнику Артему. Він входить до реєстру пам’яток монументального мистецтва України — писати та малювати на ньому забороняє закон. Окрім цього, його планують внести до спадщини ЮНЕСКО. Максим Єлігулашвілі провів «Бабелю» екскурсію Києвом і показав три меморіали, які, на його думку, найкраще ілюструють неспроможність і байдужість держави в темі меморіалізації.

Ти запропонував почати говорити про меморіалізацію з Майдану Незалежності. Про народний меморіал з прапорців на Майдані ми писали великий текст. Ти був одним з експертів, з якими ми поспілкувались, і казав, що в такий спосіб люди намагаються вгамувати біль, а влада не допомагає, бо боїться. У тебе є що до цього додати?

Ми за замовчуванням накидаємо на владу, але за квартал від Майдану розташований Український дім, де системно у вигляді арту переосмислюють досвід війни. Чому митці, які продукують сенси, не пройдуть 100 метрів до Майдану і не допоможуть його переосмислити? Вже зараз можна зробити прості речі: замалювати географію цього місця, зробити список імен загиблих, розробити дизайн прапорців, маркування бригад. Підшукати мистецькі форми, щоб допомогти людям в їхньому прагненні вгамувати біль. У суспільстві є консенсус, що треба вшановувати, але загалом усім начхати на меморіалізацію, окрім невеликих груп постраждалих.

Є думка, що впорядковувати меморіал на Майдані зарано, родини загиблих цього не сприймуть. Можливо, треба почекати? 

Історики кажуть, що для роботи зі стихійною меморіалізацією треба почекати 40—50 років, тоді не так болітиме. Окей, але зараз потрібно створити рамку, що ми консервуємо, аби передати в майбутнє. Графіті з Лесею Українкою, Іваном Франком і Тарасом Шевченком з часів Революції гідності затерли. Так само затреться все інше. Настане день, коли приберуть прапорці з Майдану, але вони точно не мають зникнути.

Закон про меморіалізацію не регулює ці питання, а в експертної спільноти є страх заходити у складну тему. Для кожного стихійного меморіалу потрібен свій підхід. У Вінниці спробували щось зробити з прапорцями — людям не зайшло.

За 10 хвилин пішки від Майдану є інший меморіал — на честь киян, які загинули за цілісність і незалежність України. Поряд з ним стадіон імені Лобановського, Український дім і будинок, на якому затерли графіті з Лесею Українкою. Це центральна вулиця Києва — Грушевського, нею щодня їздять тисячі людей, та лише одиниці знають, що тут є меморіал. Це тому ти хотів, щоб ми прийшли сюди й поговорили про нього?

Меморіал відкрили у 2021 році, тут є табличка «За ініціативи мера Кличка», але немає імен тих, хто загинув. Тут немає квітів і прапорців. Люди не відвідують його, бо відчувають маніпуляції. Це «мертвий» меморіал. Напис «За ініціативи Кличка» — блюзнірство, але тут комунальні служби косять траву, а на Майдані — ні. Це і є підхід київської влади до меморіалізації. Але якщо ми зараз підемо до Кличка і спитаємо, що це за хрінь, зʼявиться купа юристів, які пояснять про територію, відповідальність, бюджети й концепції.

Революція гідності була 11 років тому, а в нас досі немає повноцінного меморіалу — не побудували. Якщо піти по Грушевського та Інститутській, де розстрілювали людей, то побачимо котлован, мотанки, стрічки на місцях загибелі людей — какофонію. Це наша реальність, де питання пам’яті існує поза увагою держави, окрім тих моментів, коли цю пам’ять використовують на виборах як мобілізаційний ресурс. У цьому й проблема зі стихійною пам’яттю: коли зникає фокус суспільної уваги, меморіалізація часто стає заручницею навіжених і маніпуляторів.

Ти говориш, як неправильно у нас все відбувається, а що таке українська меморіалізація і як правильно її робити? 

Меморіалізація для мене — намагатися знайти всіх і відновити все. Але євреї, наприклад, розуміють, що це не вдасться, тому шукають різні шляхи вшанування. Наша проблема — ми хочемо все й одразу і щоб було правильно, а це неможливо.

Треба усвідомити, що зараз меморіалізація — тактичне рішення, аби протриматися до завершення війни. Меморіалізація зараз не про памʼятання, а про горювання, називання імен, фіксацію злочинів. Вона дає відчуття справедливості — я не можу дотягнутися судом, але можу принаймні сказати про це вголос, поставити прапорець, повісити меморіальну дошку. Особисто мені може не подобатися те, що відбувається з прапорцями на Майдані, але якщо близька людина попросить піти туди та поставити портрет, я це зроблю, тому що це момент проживання травми.

Коли ми говоримо про меморіалізацію стратегічно, це не про кількість майбутніх пам’ятників і меморіалів, не про їхній вигляд і де вони мають бути. Ми не можемо це спрогнозувати, бо поки триває війна, є питання, на які немає відповідей. Наприклад, що робити з пам’ятниками, які окупаційна влада встановлює з 2014-го? Можливо, коли міста деокупують, цих пам’ятників не буде, бо вони фізично не витримають обстрілів або росіяни заберуть їх, як викрали пам’ятники з Херсону, коли тікали. Але в Донецьку є алея, присвячена загиблим під час війни українським дітям, й алею до Росії ти не вивезеш. Нам доведеться думати, що з нею робити, як переосмислювати, бо діти на війні гинули з 2014-го. Поки існує ця невизначеність, треба сконцентруватися на іншому — не закласти пастки на майбутнє. Я кажу, наприклад, про конкуренцію пам’яті: когось пам’ятають, когось забули. Потрібні правила, щоб не було, хто перший намалював мурал, того і стіна.

За радянських часів була меморіалізація війни, її правила дісталися нам у спадок. Після Незалежності ми користувалися цими правилами, хоча вони були інструментом, який Росія використовувала проти нас. Свої правила меморіалізації ми не розробляли, поки не дійшли межі — 2014 року. Чому з 1990-х ми не займалися меморіалізацією і переосмисленням?

У радянські часи цензура дозволяла вшановувати, але «правильно». Ти можеш пам’ятати про Другу світову, тобто «вєлікую отєчественную», але не про Голокост. Радянський підхід вшанування війни зводився до якоїсь монументальної «батьківщини-матері» без конкретних імен і надання пільг на комуналку, житло, відпочинок. Це нам дісталося у спадок. Також у спадок ми отримали діаспору, яка відновила історичну тяглість — повернула в український контекст тих, хто був в еміграції.

У 1990-ті був величезний запит на роботу з пам’яттю — Голодомор, Голокост, Чорнобильська трагедія. Мегапроактивні діаспоряни хотіли щось тут створювати, але ми ставилися до того з острахом, на нас тисло радянське минуле. І все це наклалося на економічну кризу, яка перекрила собою всі інші виклики. Про Чорнобиль стали памʼятати не як про злочин проти людства, а як про техногенну катастрофу, за яку надають пільги. Ми досі живемо в цій амбівалентності та десь відтворюємо радянський підхід із пільгами. Ми хочемо робити по-новому, але не можемо.

Міжнародний досвід для нас релевантний? 

Унікальність українського контексту полягає в тому, що ми це робимо до завершення війни. У нас є розрив у комунікації між тими, хто створює політики, продукує сенси та переживає горе.

От у Вінниці встановили пам’ятник загиблим під час ракетного обстрілу біля Будинку офіцерів. Міська влада запустила серію зустрічей з родинами загиблих, де обговорювали, яким має бути меморіал. Люди відповіли, що хочуть голубів з портретами рідних. Що ще вони могли сказати? У людей немає надивленості. Носіїв досвіду — родини — обов’язково треба залучати до меморіалізації, це принцип партисипативності але людям треба допомагати. Зберіть їхні побажання і віддайте тим, хто створює сенси, а не буквально відтворюйте.

Меморіал у Вінниці губиться на площі серед великих будівель і дороги, але він — народний. Люди туди йдуть, він їхній, а в Запоріжжі протилежна ситуація. Там зробили пам’ятник загиблим військовим, естетично він може сприйматися краще, ніж у Вінниці, але родини загиблих з новин дізналися про його відкриття і що на ньому імена їхніх родичів. Звісно, обурилися. Родина має право контролювали пам’ять про себе. Чиновники спустили рішення з гори та дивуються, чому ніхто не радіє. Так само з пам’ятником [Олександру] Мацієвському в Ніжині. Встановили скульптуру конкретній людині, але на честь всіх полеглих мешканців міста. Родичам загиблих пояснили це тим, що Мацієвський — символ. А інші загиблі, значить, не символи?

Меморіалізація для громад стала надскладною задачею, навіть токсичною. Постійно треба врегульовувати конфлікти. У всіх оголені нерви, а люди в горі ще фізично не завжди можуть це вигрібати.

Чому скандали навколо меморіалізації виникають у багатьох містах, але не у Львові. Вони розробили дизайн військового некрополя, меморіальні таблички на будівлях у єдиному стилі, а на хвилину мовчання містяни зупиняються. 

У Львові правила меморіалізації виробили до вторгнення — айдентика, стратегія, різні підходи. Там більш усвідомлена політика в цій сфері. Місцева влада взаємодіє з населенням, і є люди від громадськості, які прагнуть цим займатися. По місту на кожному кроці були наклейки про хвилину мовчання — просте нагадування але жоден активіст не досяг би цього без підтримки адміністрації.

Я не топлю за [мера Львова Андрія] Садового. Попередні мери робили те саме — приділяли увагу питанню меморіалізації. Багато часу присвятили вшануванню репресованих учасників руху ОУН-УПА, українсько-польським відносинам. Були болісні питання, які вони роками пропрацьовували. Поступово сформувалася екосистема, в якій вміють говорити про складне. У Києві цього не сталося. Це місто, яке належить всім і нікому.

Ми дійшли до Аскольдової Могили — третього й останнього пункту нашого маршруту містом, який ти склав, щоб показати проблеми меморіалізації. Чому ми тут?

Аскольдова могила як національний простір — яскравий приклад нашої неспроможності навести лад. Тут все в різнобій і не знайти відповідального. У парку є зупинки Христа  розвішані ікони на деревах. Вздовж однієї зі стежок Ощадбанк встановив таблички своїм працівникам, які загинули після 2022 року. Чи можуть такі таблички поставити інші банки — запитання без відповіді. Я шукав прописані правила для цього місця і не знайшов.

Ще тут є таблички про загиблих під Крутами. трошки УПА, потім Революція гідності й сучасна війна. Навколо церкви — свіжі поховання військових. А поруч з могилами табличка «Пам’ятка археології, культурний шар села Угорського». Не знаю, як можна ховати в культурний шар? У будь-кого запитай, чому тут кладовище із сучасними могилами, ніхто не скаже, окрім священника церкви і родичів тих, кого поховали.

Ще тут є меморіал загиблим в Іловайську. На ньому теж немає імен військових, а qr-код, що має вести на Книгу пам’яті, не працює. Хоча Іловайськ — найбільша військова трагедія до 2022 року.

Подивись, на всіх свіжих могилах лежать квіти, люди йдуть сюди, їм це важливо. Коли ми говоримо про видимість, то не можемо створити військовий некрополь лише за містом. Розмови про створення некрополя на Аскольдовій могилі ведуться понад 10 років, а влада нічого не робить, тому люди почали самі щось робити. Але коли немає правил, простір потрапляє у пастку хаосу.

Пресслужба КМДА на запит «Бабеля» відповіла, що парк «Аскольдова могила» є памʼяткою місцевого значення, а також внесений до Державного реєстру нерухомих памʼяток України як памʼятка археології національного значення. Доглядають за територією комунальники Києва — «Зеленбуд». Парк захищено законодавством від забудови, руйнування тощо. Чому після 2014 року там ховають військових — у КМДА не знають. У них «відсутня інформація про нормативно-правові документи, відповідно до яких здійснюються поховання».

Джерело – “Бабель”