Українці мають транслювати світові свою формулу стійкості, – випускник МІМ Володимир Лупацій про управлінські підходи для відновлення країни

Україна та її державні інституції мають перейти до проєктної роботи і позбутися морально застарілого загального бюджетування галузей.  У цьому переконаний Володимир Лупацій, випускник програми МВА 1998 року. Він є засновникомНаціональної платформи стійкості та згуртованості, яка починалась як об’єднання громадських ініціатив та приватних учасників задля розвитку ідей миру та безпечної реінтеграції. Події останніх семи місяців показали, що виклики, які постають перед українським суспільством, значно ширші, а отже було прийняте рішення зробити акцент саме на стійкості. За словами Володимира Лупація, саме це поняття найповніше окреслює той вектор, відповідно якого рухається увесь прогресивний світ. У стійкості слід шукати способу для того, щоб не лише пройти війну, але й зростати після її закінчення.

Ми поспілкувалися про те, над якими завданнями працює Платформа нині, яку роль у відбудові країни відіграватимуть добре підготовані управлінці, а також про те, чому українцям з-поміж існуючих технологій варто не гнатися за «статусним лексуом», а обирати «робочу конячку».

– Розкажіть про те, як виникла Платформа і як та чому змінилися задачі після початку повномасштабного вторгнення?

– Платформа – це консорціум аналітичних центрів і небайдужих людей, які після подій 2014 року у Криму та на Сході, вирішили поєднати зусилля. Ключове питання було в тому, що суспільна думка розкололась на дві позиції. Одна з них звучала приблизно «будуємо стіну, і відгороджуємося, бо там жителі всі неправильні», а інші – «хочемо мир за будь-яку ціну». Тому Платформа виникла для пошуку третього шляху у позиціонуванні стосовно політики реінтеграції. 

Ключовий момент – все, що з нами відбулося є результатом не вивченого Кримського уроку. Він полягає в тому, що у сучасному світі країни, які не мають  ефективної і дієвої політики національної єдності і соціальної згуртованості, потрапляють під ризик фрагментації, розколу і зовнішнього втручання під різними приводами.

Ми розробили концепцію безпечної реінтеграції. І хоча у нас відбувся ребрендинг і зараз ми позиціонуємося як Платформа стійкості і соціальної згуртованості, я вважаю, що тема реінтеграції залишається актуальною. Бо тільки-но у нас з’являються нові деокуповані території, зразу виникає дуже багато питань, як їх повернути до нормального життя, відновити там правопорядок, дієвість органів влади та інтегрувати в єдиний інформаційний, культурний та політичний простір. Суть безпечної реінтеграції зводиться до того, що відновлення територіальної цілісності має відбуватися без створення загроз для національного суверенітету та без передумов для нових конфліктів між регіонами, зрештою, без громадського протистояння усередині суспільства.

– А як ця ідея може відображатися на практиці?

– Зараз у нас поки що домінує технократична культура управління. Це означає, що після деокупації вся увага концентрується виключно на питаннях відбудови фізичної інфраструктури або об’єктів. На тлі цього недооцінюються питання, пов’язані з реінтеграцією людей.  Ми вивчили досвід політик  національної єдності і соціальної згуртованості в інших країнах. Досвід Канади, так звану, модель канадської ідентичності, досвід Великої Британії, і наприклад, досвід Малайзії. Остання країна усередині досить різноманітна навіть порівняно з Україною – у ній співіснують різні етноси, конфесії різні світові релігії та раси. Усвідомлення з боку політичного керівництва, що національна безпека залежить від реінтеграції і забезпечення національної єдності, вилилося в те, що у цій країні одне з кращих логістичних вирішень цього питання.  Вони створили спеціальне Міністерство національної єдності, яке напрацьовує пакет політичного планування стосовно національної єдності і згуртованості на рік, три і п’ять. Створена ціла екосистема національної єдності, яка включає науково-аналітичні структури, систему моніторингу індексу соціальної згуртованості. Є інструменти та процедури реагування, якщо політики раптом виходять за певні «червоні лінії», прописані в цих документах.  

Я скажу так, що на питаннях фрагментації і відсутності політики національної єдності одразу ж починають паразитувати країни, які тяжіють до геополітичного ревізіонізму або дотримуються ідей реідентизму. Це ідеологія, яка декларує і задає доктрину, згідно якої представники одного етноса повинні жити у межах однієї держави. А якщо раптом хтось лишається у складі іншої держави, то треба їх повертати, відвойовувати землі, відновлювати єдність «великой нации». Власне кажучи, це один з компонентів російської ідеологеми.

– Чи були учасники Платформи готові до сценарію, який передбачав повномасштабне вторгнення 24 лютого?

– Ми проводили стратегічну сесію буквально напередодні агресії, де розробили три сценарії для проєкту. Один з них – повномасштабна війна. Багато людей посміхалося, але  ми прокручували цей сценарій, як один з найбільш вірогідних і думали, а як проєкт може вижити за таких умов? Ми зробили репозиціонування через те, що політика реінтеграції залишається, але відходить на другий план. На першому виявилась все таки політика стійкості. Це новий концепт, який зараз домінує у стратегічному плануванні в країнах НАТО і в країнах ЄС. Трактовка НАТО робить основний аспект на  політиці підготовки, залучення громадян до форм спротиву, оборони та протидії агресору. В Україні такий підхід проявився у спробах формувати тероборону, які почалися восени минулого року. В Естонії, яка до речі, вивчала український досвід, в охороні кордону коптерами беруть участь прості громадяни, які живуть в прикордонних громадах. Тобто, ключовий момент – це взаємодія громадянського суспільства і структур безпеки, а не монополія останніх.

Європейський підхід трохи ширший, і може, трохи недооцінений з точки зору безпеки. Там нині прийняли велику програму економічного відновлення та стійкості у постковідний період, обсягом 735 млрд євро. Відповідно  до неї і до критеріїв політики стійкості, всі країни ЄС розробили і прийняли Національні плани дій для відновлення і стійкості. І я думаю, цей план нам цікавий в найближчій перспективі як країні-кандидату на вступ до ЄС. Платформа підтримує режим діалогу та консультацій з експертами Єврокомісії, з метою пошуку шляхів підтримки з боку ЄС розробки Плану дій щодо економічного відновлення та стійкості для України.

– Чим це цікаво для нас і яку «домашню роботу» треба зробити українцям, щоб уповні використати існуючі можливості для країни?

– Нині євроінтеграційна політика України потребує  консолідації, бо у нас є три розрізнені між собою трека. Перший стосується програми дій для країни-кандидата на членство в ЄС, другий – програми економічного відновлення у поствоєнний період, яку планує підтримати ЄС, і третій трек – плани дій по забезпеченню і підвищенню рівня стійкості. Це все треба скласти до купи – наша євроінтеграція повинна відповідати критеріям стійкості і має бути безпечною, бо не має створювати загроз і підривати національну безпеку.

Крім того, зараз домінує  технократичний підхід до відновлення територій. Натомість, варто мислити категоріями боротьби за уми людей, і про те, яку роль у перетвореннях займають кваліфіковані і грамотні лідери бізнесу, самоврядування і так далі. Ми маємо оцінити ризики та загрози, бо вже недостатньо міркувати лише категоріями економічної ефективності чи темпів росту.  Економіка має вирішувати значно ширший перелік питань. Це не просто про відбудову зруйнованого, а про те, що ми маємо створювати умови для стійкості і безпеки країни, регіонів, міст і окремих громадян. Тому для лідерів важливо бути у цьому тренді, припинити користуватися «інтелектуальним секонд-хендом», а бути в тій операційній системі стійкості, в якій зараз працює світ і наші ключові партнери – західні демократії.

– І над якими задачами лідери бізнесу та самоврядування мають думати вже сьогодні?

– Зараз у світі домінує солідарний підхід. Стійкість передбачає, що в цьому задіяні і держава, і бізнес, і регіональна влада, і місцева, і громадянське суспільство і кожен окремий громадянин. З  фундаментальної точки зору стійкість для України означатиме залучення. Сценарій технократичності, у якому держава все придумала, реалізувала і забезпечила, вже не працює. Треба вже сьогодні думати про те, як залучати жителів України до відбудови держави, бо за різними даними близько 13 мільйонів українців полишили місця свого проживання, частина виїхала за кордон. Більше того, ніяка риторика, пов’язана з парадигмою реформ, також не буде працювати. Відновлення, відбудова та стійкість це питання ідентифікації і залучення інноваторів, інноваційних проєктів і практик. І ще один момент – це залучення не просто інвесторів, а технологічних інвесторів і транснаціональний капітал. Виникає питання, яким чином капіталізувати територію і підвищити її значення.  З одного боку, ми несемо колосальні втрати, а з іншого – Україна нині перетворюється на пілотну територію, де можна запроваджувати  новітні технології у масштабах країни. Для транснаціональних корпорацій не так багато простору в світі, де можна запускати нові технології у таких масштабах. Ми маємо бути максимально відкриті для альтернативної енергетики, урбаністичних підходів, розвитку містобудування і так далі.

– Як ви вважаєте, наскільки великим буде опір цьому новому через несприйняття і консерватизм, притаманні українцям?

– У  нас зараз фактично є дві країни. Одна – це громадяни бізнесу, управлінці і всі, хто займає проактивну позицію. Президент Ради з питань зовнішньої політики  США Річард Хаас визначає  україно-російську війну як війну стійкості. Україна отримала репутаційний капітал, що складається з того, як громадяни готові захищати свої країну і міста. Для нас дуже важливо цим скористатися і пояснити, в чому секрет цієї української формули стійкості. Ми проаналізували, що вона складається з таких компонентів, як культура та здатність до самоорганізації,  культура самооборони, соціальна згуртованість «свій до свого по своє», а також з прагнення свободи та захисту цінностей,  внутрішньої екзистенційної свободи та гідності людини. І пятий компонент – це  культура людяності, яку Україна зберігає навіть у такий непростий момент. Приклад – наше ставлення до полонених росіян. Вказана культурна матриця – це не лише результат історичного процесу, але й продукт української політичної культури та моделей поведінки, які засвоєні українським суспільством за останні 30 років незалежності. Три майдани та їх досвід самооборони, децентралізація – це про уміння взаємодії по горизонталі. У той самий час, смоорганізація – це продукт недовіри до держави і ставка на власні сили. Соціальна згуртованість, намагання кооперуватися у складних умовах та за відсутності стабільності, верховенства права, систем соціального страхування – це все наша «фішка» і це наші українські кейси. Ми повинні усвідомити та концептуалізувати власний досвід,  маштабувати та інституалізувати кращі практики. Нарешті, маємо перетворити українську формулу стійкості в експортний продукт, адже ми здивували не лише себе, але і світ. Зокрема. нещодавно, вдалося від імені нашої Платформи презентувати цю «українську формул стійкості»  на щорічному  “центрально-європейському Давосі” –  економічному форумі в Карпачі (Польща).  

– Розкажіть трохи про ваш особистий досвід. У вас досить цікаве поєднання освіти – ви філософ, що має ще й диплом МВА. Як ці два компоненти підсилюють один одного і допомагають вам?

– Я прийшов  в МІМ із банківського сектору. Там я працював в аналітичних структурах з формування стратегій розвитку, та оцінки зовнішніх ризиків для бізнесу. Тому як для людини з гуманітарною освітою, мені було важливо поглибити свій бізнес-компонент освіти. Блок бізнесового світобачення дозволяє не обмежуватись академічним бачення  процесів гуманітарного і соціального розвитку, займати проактивну позицію. І, зрештою, дійти до розуміння того, яку роль може відігравати бізнес в проектуванні та реалізації національних стратегій розвитку, Плану економічного відновлення та стійкості України в період війни та поствоєнної відбудови. За великим рахунком, майбутнє України залежатиме від того, чи вдасться нам створити національну інфраструктуру інновацій: управлінських,  соціальних та гуманітарних.  Практика останніх 10-20 років показує, що у неінновативному суспільстві не може бути інноваційної економіки. З іншого боку, без інноваційно орієнтованої економіки та суспільства, країна не може витримати  рівень міжнародної конкуренції. Зараз потрібен бізнес, який має певну місію та філософію, здатен свої цілі представити як цілі загальнонаціональні, що мають суспільно значущий результат та вплив на стійкість і капіталізацію країни.

– Що, на вашу думку є наріжним каменем, на який вже сьогодні має спиратися Україна задля реалізації всього того, про що ви говорите?

– Мені здається, найважливіше для України – відійти від моделі реагування. Йдеться про реформування моделі державного управління в цілому, яке має перейти на програмно-проєктні методи роботи, адже українська модель управління досі працює в радянській системі бюджетування від досягнутого. Потрібно використати досвід українського бізнесу та організацій третього сектору, які опанували принципи проектної тв програмної діяльності. Ключовими є здатність визначати свої місію та стратегічні цілі, правильно оцінювати глобальний контекст та каскадні ризики і лише потім займатись консолідацією ресурсів та розбудовою операційних планів. Схема «заводи і пароплави» вже не діє, ставка має бути зроблена на людський капітал та стратегічний менеджмент, залучення технологій  і формування промислово-індустріальних кластерів, які реалізують наш природний, ресурсний, людський капітал.

Нам потрібні індустрії і технології, які відповідають нашим умовам, потенціалу і викликам.  А проблема ж не в тому, що треба гнатися  за трендами, як нам пропонують “футурологи”, а треба навчитися маштабувати власні інновації та запроваджувати ті технології, які відповідають нашому сьогоднішньому рівню розвитку і сходинка за сходинкою підніматися далі. Потрібно створювати “динамічну модель порівняльних переваг” країни. В супермаркеті глобальних технологій ми повинні вибрати свій «розмір одягу» і підібрати ту техніку, яка потрібна для рішення наших проблем та подолання екзистенційних викликів. А не тому, що там стоїть «лексус», який найдорожчий і через те ми його купимо. Треба розуміти, що умовні «лексуси» – це демонстративний капітал, який вирішує певні іміджеві моменти. А нам треба шукати ті «робочі конячки», які найкраще підійдуть під вирішення наших задач, і не плутати якийсь іміджевий захід із щоденною, рутинною роботою.

Джерело: сайт МІМ