Україна та українці: як ми змінилися з 24 лютого 30/01/2023 У новому випуску подкасту разом з політичнею психологинею, заступницею директора Інституту соціальної та політичної психології Світланою Чуніхіною обговорили декілька важливих тем: як змінилося українське суспільство під час війни? що нового ми дізналися про себе? що у нас з самооцінкою, довірою, готовністю взаємодіяти з іншими людьми? як змінилася згуртованість українців? як зберегти власне психічне здоров’я? За словами Світлани Чуніхіною, ми позбулися комплексу меншовартості, подорослішали, стали довіряти навіть незнайомим людям, але війна завдала нам багато травмуючого досвіду. Про ідентичність Змінюється наратив і те як ми розповідаємо про самих себе. Українці як спільнота дуже інтенсивно та успішно навчаються дивитися на себе не як на жертву обставин, а як на архітекторів долі. Такого раніше не було. Відчуття безпорадності відходить на другий план, ми стаємо проактивнішими. Про самооцінку та взаємодію з іншими людьми Самооцінка українців розірвана. З одного боку є піднесення (вау, бути українцем – це круто), а з іншого боку на індивідуальному рівні буває провал (почуття провини, сором, я не дотягую, мало роблю). Також дуже суперечливі тенденції відбуваються на рівні солідарності. Зараз люди можуть без проблем вступати один з одним в комунікацію. Щоб довіритися людині, нам не потрібно бути багато років з нею знайомою. Достатньо того, що ми знаходимося в одній біді, розділяємо одну долю воюючої нації. Але водночас накопичуються негативні ефекти, пов’язані з переміщеннями, наслідками травмування, з усім комплексом важких подій війни, які відбиваються на соціальному житті. Це тенденція шукати винних, не довіряти, провокувати конфлікти, невибірково проявляти агресивні імпульси. Це те, що робить соціальне життя жорсткішим і токсичнішим. Про психологічні травми Згідно наших досліджень, близько 57% громадян перебувають у зоні ризику розвитку посттравматичного стресового розладу (ПТСР). У ці заміри не потрапили мешканці окупованих і близьких до зони активних бойових дій територій. Проти нас ведуть геноцидальну війну, а такі війни травмують найглибше. Про те, як залагоджувати конфлікти Ми не можемо запобігти накопиченню напруги у суспільстві. Ми не можемо залагодити всі соціальні нерівності. Ми не можемо нічого вдіяти з тим, що хтось загинув, а хтось залишився живим. Але ми можемо залишати у своєму житті простір для залагодження конфліктів і відшкодування шкоди, яку ми завдаємо. Навіть якщо цю шкоду завдали не ми. Наразі це, можливо, єдиний екологічний спосіб, мати справу з соціальним тертям. Як зберігти власну психіку Щодо налаштованості на марафон війни. Це ключова річ. Не йдеться про те, що ми маємо впасти в безнадію, і вважати, що все погано і ця війна ніколи не скінчиться. Я маю на увазі те, що маємо бути готові прийняти цю війну в такому вигляді, в якому вона буде йти. Треба бути відкритим цьому сценарію невизначеності. Єдине, що нам залишається, це зберігати надію на перемогу. Згадаю Віктора Франкла, який радив шукати персональний сенс у тому, що відбувається зараз…Якщо ми продовжуємо виконувати свої повсякденні справи і себе обслуговувати – це вже нормально. Ненормально – припинити боротися і здатися. Дуже важливо мати контакт з самим собою і запитувати: чим я можу собі допомогти у цих обставинах? Важливо бути добрішими до себе. Якщо ми виживаємо – ми вже робимо внесок у перемогу.