“У держустановах нас не сильно чекають”. Репортаж із центру для переселенців, куди евакуюють людей з окупації

Тетяна, Віктор та їхні сини протягом пʼяти діб виїжджали з окупованої Росією частини Херсонщини. Через три дні після того, як вони покинули свій дім і вирушили через блокпости до українського кордону, по них прийшли представники ФСБ РФ. Про те, що окупаційна влада відкрила на Тетяну та Віктора справу за невиконання батьківських обовʼязків, вони дізналися вже на шляху до Києва. Причиною стало те, що їхні діти не ходили до російської школи, а навчалися онлайн в українській.

— Нас спочатку не чіпали, — каже Тетяна. — А в останній рік почала поліція ходити в рейди по хатах. Нам казали, що всі діти мають ходити до школи. Але мої діти ходили в школу. Онлайн, в українську. Тоді поліцейські спитали: “Ви в якій державі живете?” Я відповіла, що в українській. Вони на мене не кричали — тільки сказали, що зараз буде попередження, а потім викличуть на комісію. Тоді ми з чоловіком злякалися, що дітей заберуть.

Тетяна і Віктор — вчителі. Тепер їхній дім — кілька квадратних метрів модульного будиночка на Київщині, який надали їм у благодійному фонді Save Ukraine. Стіл, пара стільців, складаний диван, крихітна кухня — одна кімната, спальня для дітей — друга, санвузол і коридорчик, де одночасно може взуватися максимум одна людина.

На них ще очікують перегони за документами, пошук роботи, нового житла, релігійної спільноти, школи для дітей. Суспільне побувало в центрі для переселенців на Київщині, де нині живе родина, і дізналося, як починають життя люди після виїзду з окупації.

В окупацію й на свободу

Тетяна й Віктор у 2021 році переїхали з Черкащини на Херсонщину — в село на лівобережжі області, де батьки Тетяни живуть і зараз. Там пара знайшла роботу в районній школі. Коли у 2022-му почалася повномасштабне російське вторгнення, вони спершу не повірили, що це відбувається з ними. Коли вибухи залунали в Новій Каховці, Віктор сказав дружині: “Таня, війна”.

Із вікон їхньої школи було видно, як проїжджають колони російських танків. Дітей відпустили на канікули. Тих, хто вчився в Новій Каховці, батьки намагалися забрати додому самотужки. Ніхто не знав, що і як правильно робити.

— Було таке відчуття жахливої несправедливості, — каже Тетяна.

Телевізора в сімʼї вдома не було, новини слухали по радіо. Частина людей, як і Тетяна з Віктором, думали, що все це швидко закінчиться. З їхньої школи спершу звільнилася й поїхала медсестра. Деякі діти ще приходили до школи, отримували завдання і йшли додому. Потім із села почали виїжджати ветерани АТО з родинами, активісти, поліцейські.

— Ми ще вірили, що нас звільнять і особливо більше стало віритися після того, як звільнили Херсон, — каже Тетяна. — Далі почали виїжджати деякі вчителі. Вони їхали через пропускний пункт у Василівці Запорізької області. Але це треба були гроші на перевезення. У нас їх не було, а потім той пункт взагалі закрили.

Тетяна та Віктор, переселенці з окупованої частини Херсонщини, біля їхнього тимчасового дому — модульного будиночка на Київщині від благодійного фонду Save Ukraine, жовтень 2025 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко

У перший рік окупації перед початком навчального року до їхньої школи приїхали представники окупаційної влади й сказали, що школа тепер буде російською. Обіцяли високу зарплату, говорили, що Україна їх кинула, запрошували працювати до нової школи, брали контакти. Казали, що Росія в їхньому селі назавжди.

— Ми з чоловіком сиділи мовчки. В мене сльозилися очі, мені ніби бракувало повітря. Так погано було, я ледь стримувалася, щоб не плакати, — пригадує Тетяна. — Спершу йти в російську школу ніхто не погодився. Ці колаборанти роздавали якісь папірці, які треба було заповнити. Ми їх не брали, але хтось, зрештою, брав. Казали, єдине, чого вони хочуть — гроші, бо зарплата в тисячу доларів там це багато. Оскільки не всі погодилися працювати в російській школі, туди почали набирати людей.

— Так зʼявилися вчителі справжні й несправжні, — додає Віктор. — Несправжні — це ті, хто сам вісім класів закінчив, на двійки вчився й тепер вчить чужих дітей.

Російські документи Тетяна й Віктор теж не отримували. По-перше, не хотіли. По-друге, з пропискою в іншому регіоні легалізуватися на місці було непросто. Треба було спершу прописатися в селі, потім отримати на пів року тимчасову “зелену карту” й лише тоді, можливо, вони могли б мати російський паспорт.

Тетяна й Віктор звільнилися зі школи. Вона займалася домашнім господарством, дітьми, допомагала їм навчатися в українській школі онлайн. Він, аби мати хоч якісь гроші, брався за будь-яку роботу в селі.

Тетяна показує ті декілька сумок та особисті речі, з якими її сімʼя поспіхом виїжджала з окупації. Київщина, жовтень 2025 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Віктор і Тетяна в модульному будиночку на Київщині, де вони зараз проживають з двома дітьми, жовтень 2025 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Родині вдавалося так жити доволі довго. Аж поки перед початком навчального року до них додому прийшла поліція. Це була не перша перевірка документів, але цього разу Тетяні, яка була вдома з синами сама, пригрозили: якщо діти не ходитимуть до школи, можуть бути наслідки. Вона знала, що їхня родина не єдина, чиї діти навчаються онлайн в українській школі. Пішла до знайомих і дізналася, що ті виїхали. Коли почала розпитувати, як саме їм це вдалося, вийшла на людей з благодійного фонду Save Ukraine. Родині сказали зібрати речі й протягом тижня-півтора чекати на дзвінок. Наступного ж дня подзвонили: треба їхати.

Тетяна з Віктором ухвалили швидке рішення, яке виявилося правильним. Адже за три дні вони дізналися, що до них додому приходили представники окупаційної влади з уже заведеною справою за невиконання батьківських обовʼязків. Якби вони виїхали хоч трохи пізніше, через цю справу їх уже могли не випустити на блокпостах. Увесь шлях був ризиком, бо крім того, що вони не мали російських документів, українські вже давно були протерміновані.

— Це просто чудо, що нас не зупинили на жодному блокпості, — каже Тетяна.

Сини Тетяни та Віктора на дитячому майданчику в тимчасовому прихистку для біженців з окупації. Київщина, жовтень 2025 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Діти навчались в українській школі з окупації. Віддавати їх до російської школи батьки відмовились, через що всій сімʼї, зрештою, довелось тікати на підконтрольну територію: контролюючі органи окупаційної влади почали приходити до них додому і погрожувати забрати синів. Суспільне Новини/Іван Антипенко

“Всі травмовані. Всі переселенці”

Перше, з чим після виїзду на підконтрольну Україні територію треба розібратися всім, хто протягом тривалого часу проживав у російській окупації — це документи. Старший син Тетяни й Віктора вже досяг 16-річчя. Оскільки на Херсонщині він не мав змоги отримати український паспорт, у Білорусі перед перетином українського кордону він отримав “білий паспорт” — тимчасовий документ, що дозволив йому вʼїзд. Тетяна й Віктор ще чекають на оновлення паспортів, хоча з їхнього приїзду на Київщину минув уже місяць. Та це не найгірша ситуація. Іноді чекати на українські документи доводиться місяці, рік і більше. Адже якщо для встановлення особи і громадянства потрібні судові процедури, справа може затягнутися.

— У держустановах нас не всюди чекають, — кажуть соціальні працівниці благодійного фонду Save Ukraine. Світлана, Оксана і Аліна мають теж мають досвід вимушеного переселення з прифронтових та окупованих територій України. Тепер вони працюють з людьми, які так само евакуюються. Відновити українські документи, допомогти з житлом та роботою, вирішити кризові питання, супроводжувати родини в їхніх турботах — це їхні завдання.

У Центрі фонду Save Ukraine зараз мешкають більше сотні людей, які врятувалися з окупованих та прифронтових регіонів. Більшість із них — діти. Суспільне Новини/Іван Антипенко

— Тетяна й Віктор — це, в принципі, самостійна сімʼя, — пояснює соцпрацівниця Аліна. — Вони самі пішли до ЦНАПу, подали всі заявки, всі документи, отримали довідки ВПО, самостійно шукають роботу. Але є родини в складних життєвих обставинах, неповні, де мама-одиначка, родини, з дітьми з інвалідністю чи з непідтвердженою інвалідністю, є родини з залежностями. Втім, у всіх перший запит — це документи. А далі вже все інше.

— Наприклад?

— Наприклад, медицина, житлові потреби, навчання дітей, — продовжує Оксана.

— Часом діти дуже занедбані, бо або взагалі не вчилися в школі, або це було онлайн, — каже Аліна. — Або людей могли змушувати отримувати російські документи й навчатися в російських школах — і в українській школі вони не вчилися. Або, наприклад, у нас є випадок, коли в родині є маленька дитина, мама загинула, тато лишився без кінцівок. Зараз на нього очікує процес реабілітації, протезування, встановлення інвалідності. Це все довго.

— Багато родин оформлюють документи і їдуть далі, — каже Оксана. — Вони не шукають тут роботи, а виїжджають сімʼями за кордон. Або переїжджають в інше місто. Ми потім моніторимо тих, із ким лишаються контакти. Підтримуємо звʼязок.

У Центрі надії та відновлення Save Ukraine наразі мешкають більше сотні людей, які врятувалися з окупованих та прифронтових регіонів. Більшість із них — діти. Для всіх центр — тимчасовий прихисток. За загальним правилом, люди можуть проживати тут до трьох місяців. Але часто затримуються надовше.

Перший запит у всіх родин, які опиняються в модульному містечку, — документи. А далі — медицина, житлові потреби, навчання дітей. Суспільне Новини/Іван Антипенко

— Щоб мати якесь постійне житло, треба працювати, а щоб працювати, треба документи, — каже Світлана. — А щоб документи отримати, треба докласти значних зусиль. Поки йде цей процес, у багатьох людей немає змоги влаштуватися на роботу — і вони їдуть далі.

— У нас є випадок, коли жінка приїхала з окупації з одним листочком ксерокопії паспорту, — продовжує Оксана. — У сина взагалі не було свідоцтва про народження ніякого. Коли почалася окупація ще у 2014-2015 роках, вона виписалась з адреси проживання за українським законодавством, а за російським не прописалася. Ніби зависла між двома світами. Сину вже девʼять років, а він не може в школу піти, бо суд ніяк не може встановити їхні особи. Так уже скоро майже два роки буде.

— З оформленням довідок — те саме. Прийшли оформлювати ВПО — йдіть у Пенсійний фонд. Прийшли у пенсійний — йдіть у ЦНАП. У лікарні теж без декларації не приймають. А декларацію без документів не підпишеш. Ось мамочка дзвонила — болять зуби. Ну куди їй? Отримати безкоштовно допомогу вона не може. Грошей у неї немає. Або, наприклад, в нас є родина з сином із синдромом Дауна і йому треба зробити зуби під повним наркозом. Це 9 тисяч гривень. Ми знайшли 4 тисячі допомоги, оплатили частину лікування. Але чи можна якусь із цих проблем повністю вирішити?

— Я памʼятаю, як на початку війни виїхала, то приїхала в Тернопіль — і там усі допомагали, все було безкоштовно. А зараз це просто…

— А звідки ви виїхали?

— З Маріуполя, — відповідає Світлана.

— А ми з Бахмута, — кажуть Аліна й Оксана.

— Чи є якась різниця між тими, хто виїжджає з окупації і з прифронту? Ну, як вам сказати. Всі травмовані. Всі переселенці. Всі без житла й живемо не в своїх домівках. Ми всі в одному човні.

Соціальна працівниця благодійного фонду Save Ukraine Оксана теж має досвід вимушеного переселення з прифронту. Жінці свого часу довелось виїхати з Бахмута. Київщина, жовтень 2025 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко

“Як ми можемо бути друзями, якщо ми — вороги?”

Після того, як Іван виїхав з окупованого Луганська, у цьому “човні переселенців” він пливе вже майже рік. Іван усе життя прожив в Луганську в родині, де Україна вважалася ворогом. Але у 12-річному віці, завдяки чату в компʼютерній грі, він познайомився з дітьми з підконтрольної Україні території. Іван спершу думав, що ці діти, як і він, з Луганщини, хотів із ними розвіртуалитися, погуляти. Так він дізнався, що його співрозмовники живуть в інших умовах. Із подальшими розмовами почали змінюватися його політичні погляди.

— Якраз тоді почав я питати — як ми можемо бути друзями, якщо ми — вороги? — каже Іван. — Почався ланцюжок спілкування про це. Вони не питали в мене чогось політичного. Просто запитували, що мені розповідали батьки про те, що відбувається. А для мене все, що казали батьки і школа, було правдою. Бо я ніколи не чув іншої сторони.

Напередодні 18-го дня народження Іван ухвалив рішення їхати з окупації до своїх друзів у Дніпро. Гроші на поїздку заробив сам: торгував на ринку й відкладав. Іван ретельно продумав план. Сказав батькам, що ходів би трохи помандрувати на честь свого повноліття. Спершу планував поїхати в Грузію і вже звідти рушити в Україну, але через протести там план змінився. Іван поїхав у Ростов-на-Дону, де у перший день пофотографувався біля різних памʼяток, зідзвонився з батьками, переодягнувся в інший одяг, ще раз пофотографувався й вирушив далі в Москву. Із Москви він надіслав батькам фото, які ще в Ростові зробив в іншому одязі. Це був день, коли Івану виповнилося 18. Ще пару днів — поки не вдалося взяти квиток до Білорусі — він побув у Москві.

Маршрут йому допомагали планувати його друзі з підконтрольної Україні території та волонтери Save Ukraine. Завдяки цьому Іван заздалегідь подав заявку до українського омбудсмана на отримання “білого паспорта”, знав, що має піти в українське посольство в Білорусі отримати документи, як і те, що на кордоні з Україною його зустрінуть. Після всього цього шляху Іван поїхав до друзів у Дніпро.

— Я сказав батькам, що 15-го числа повернуся в Луганськ, але 15-го я вже був у Дніпрі, — розповідає Іван. — Коли мама це почула, відреагувала різко негативно. А те, що сказав мені тато, я навіть не хочу описувати. Мені було дуже страшно, руки тремтіли, я не знав, як правильно реагувати на їхні слова. У той момент я просто зрозумів, що вже точно не повернуся.

Іван вмикає записи розмов із батьком, після яких він остаточно вирішив, що додому не повернеться. Київщина, жовтень 2025 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко

У Дніпрі Іван вперше з 2014 року почув сигнал повітряної тривоги. Після кількох діб у дорозі, без нормальної їжі та сну, замерзлий на вокзалі, він просто хотів відпочити. Лише після того, як його машиною забрали друзі, він зміг трохи відійти від пережитого.

— Ця зустріч все одно була трохи змазана, бо я був виснажений, — каже Іван. — Але мої друзі купили торт, їхні батьки підтримували мене. Я думаю, вони розуміють, що я зробив.

Іван переїхав до Києва, де лишився жити в Центрі надії та відновлення, отримав українські документи, а російський паспорт і “паспорт ЛНР” лишив напамʼять. Зараз Іван говорить українською, яку вивчив самостійно, навчається в Києві в університеті. З проукраїнських родичів у ньго лише дідусь, з яким він уже зустрівся у Вінниці, а також тітка й дядько. Іван також їздив на кілька зустрічей щодо повернення українських дітей з окупації.

— За все життя в мене не було своєї кімнати, — говорить Іван. — Я сюди приїхав, жив у гуртожитку на першому поверсі — але тепер вже хочу якось окремо жити. Тепер маю свою кімнату.

З батьком Іван і далі не спілкується. Підтримує контакт лише з мамою, яка зараз лікується від онкології. Він каже, що хотів би її побачити, зустрітися, але мама поки не хоче їхати з Луганська.

— Найбільше скучаю, напевно, за мамою та бабусею. А ще за маршрутками. Тут більш популярні “Богдани”, а в Луганську були маршрутки з Чернігівського заводу. Є речі, які зараз мені досі складно даються — хочеться своє житло і гроші потрібні. З психотерапевтом тут працюю. Але що я? Буду скаржитися на життя?

Іван показує так званий “паспорт ЛНР”. Такі псевдопаспорти на окупованій частині Луганщини видавали ще до повномасштабного вторгнення Росії і так званого “приєднання” Луганської області до РФ у 2022-му. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Хлопець уже зробив українські документи, а російський паспорт і “паспорт ЛНР” лишив собі на згадку. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Зараз Іван навчається в Києві в університеті. Українську мову вивчив самостійно. Хлопець жив на окупованій території Луганщини з 12 років і майже до повноліття ходив до русифікованої школи. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Хронічна травма

Травма — це слово, яке часто звучить у розмовах зі спеціалістами центру. Психологиня Світлана працює як із дорослими, так і з дітьми, що евакуювалися на підконтрольну територію України з березня 2025 року. Її мета — психологічно стабілізувати людей, повернути їм сили. Світлана працює в методі психотерапії символдрама, який дозволяє за допомогою вигаданих образів розкривати свої почуття та переживання у випадках, коли прямо про свій досвід людина через травму говорити не може.

— Наприклад, у мене був хлопчик, до якого було дуже важко достукатися. Малювати він не хотів, багато речей не памʼятав, — згадує Світлана. — За допомогою метафоричних карток він зміг описати власні відчуття. Це було розблокування травми, яке він не міг чітко проговорити раніше. Про те, що він пережив, мені вже розповідала його мама — але сама дитина сказати так і не наважувалася. З дорослими ми працюємо так само: через образи, релаксацію. Ми звертаємося до дихання, до тіла, бо коли людина протягом тривалого часу перебуває в умовах небезпеки, вона геть не відчуває свого тіла.

Психологиня розповідає, що дуже часто спостерігає в малюнках і образах своїх клієнтів цифру три. Три роки окупації, три роки гіркого досвіду, три роки тривоги. Коли люди говорять про цей досвід, то нарешті можуть відкритися.

— До нас люди потрапляють майже всі з комплексними травмами. Це ті, які зазнавали і фізичного насильства, і психологічного., і це хронічна травма — повторюваність певних таких дій відносно оточення, — пояснює Світлана. — Тому це такий важкий і гіркий досвід у кожного. Найперше, на що ми звертаємо увагу, — це безпечний простір. Що нам можна вірити. Це і психологічні консультації, і робота всіх працівників центру, тобто кожна ланка важлива і емпатійно налаштована, щоб люди почувались у безпеці. Бо люди, які довго були в окупації, говорили тихо, музику не слухали — нічого не робили, щоб не спровокувати візит російських військових.

Світлана — психологиня у центрі підтримки благодійного фонду Save Ukraine. Вона працює з дорослими й дітьми, які виїхали на підконтрольну територію України з окупації. Київщина, жовтень 2025 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Світлана каже: люди, які евакуювалися із зони бойових дій, де не було російських військових, більше тривожаться за збереження фізичного життя. А ті, хто жив в окупації, мають геть інші переживання — страх виділятися, страх правоохоронних органів, страх, що заберуть дітей, якщо вони не ходитимуть до школи.

— Радість у роботі мені приносить динаміка, — каже Світлана. — Наприклад, приходить сім’я. Вони не знають, що хочуть, не можуть оцінити свої можливості. Вони три роки жили в окупації, були ніким, їх ніхто не чув, знецінював, говорив, що вони не люди й не фахівці — тому, звісно, вони не вірять у свої сили. Протягом певного часу після виїзду з окупації люди починають розуміти, що мають силу, опору. Потрібно лиш рухатися далі. Коли ми дізнаємося, що після життя в центрі люди знаходять роботу, власне житло, школу — це і є наш ресурс. Динаміка в позитивний бік.

Родина Тетяни й Віктора має шанс на цю динаміку. Буквально все, що з ними трапилося після виїзду, вони описують не інакше, як чудо.

— Тут є полегшення якесь, — каже Тетяна. — Якось легко стало, бо вже тебе не переслідує ніхто. Але підсвідомо, знаєте, ти ще в стані гонитви. Треба багато чого зробити.

З окупації Тетяна й Віктор не взяли майже нічого цінного. Міркували, що якби їх із дітьми висадили невідомо де на блокпості, пересуватися з великими сумками було б складно. Втім, серед найнеобхіднішого у великій картатій сумці лежать кишенькові іконки.

— Ми — віруючі люди і з початку війни молилися, аби Україна перемогла, — говорить Тетяна. — Старший син уже лінується молитися — він як усі підлітки. Але я казала йому, що кожна молитва — це волосинка до Бога. Ми не воюємо, перекинути гроші на армію не можемо, бо в нас немає. Будемо молитися. Так із нас буде хоч якась користь.

Джерело – Суспільне