Мобілізація та самовідчуття українців на третій рік Великої війни

Провідні соціологи про те, як нам у настільки складних умовах залишитися суспільством, яке вірить в перемогу і переможе.

Як ми змінилися порівняно із першими місяцями 2022-го, коли з кожного динаміка, гаджета, радіоприймача лилася «Червона калина» і ми співали її разом всюди. Ми попросили відомих соціологів прокоментувати самопочуття українців, з’ясувати, чи наблизилися ми до порогу стійкості? Зрештою, як вплине на настрої суспільства закон про мобілізацію, який днями набув чинності.

У соціологів є важливі цифри. Понад 60% українців у соціологічному опитуванні відповіли, що готові боротися за Україну зі зброєю в руках, і майже всі респонденти відчувають гордість за свою країну. 70-80% стверджують, що вибори під час дії воєнного стану проводити не треба, і підтримують діючу владу. І так, частина людей готова до територіальних поступок, але вони в меншості і, крім того, не готові визнати юридичну відмову України від своїх територій. 

ТАКТИЧНИЙ ПЕСИМІЗМ І СТРАТЕГІЧНИЙ ОПТИМІЗМ УКРАЇНЦІВ

Антон Грушецький, виконавчий директор КМІС – Київського міжнародного інституту соціології:

– У всіх питаннях, які стосуються самопочуття суспільства, важливо розуміти, з чим ми порівнюємо той чи інший показник. Якщо сьогодні ви прямо запитаєте українця, як він себе почуває, той, можливо, відповість стримано і навіть демонструватиме певні тривоги і страхи.

Бо треба визнати: так, уже рік наростають певні песимістичні настрої, але скоріше їх можна описати як «тактичний песимізм» і «стратегічний оптимізм». Бо більшість українців залишаються оптимістами. 

Вони переконані, що через якихось 5-10 років Україна буде країною з прекрасними можливостями. І ще українці зберігають усвідомлення, що Росія – це екзистенційний наш ворог.

І так, на настрої впливають дані про західну підтримку. У нас в грудні 2023 року 90% респондентів говорили: якщо Захід буде нас підтримувати належним чином, Україна зможе досягнути успіху. Але уже в лютому (на тлі затримок з виділенням коштів у Конгресі США. – Ред.) більш як 40% стверджували, що Захід втомився від України і хоче натиснути, щоб Україна пішла на неприйнятні поступки, на несправедливий мир. У той тиждень у квітні, коли ми отримали, нарешті, довгоочікуване рішення Конгресу, оптимізм українців знову посилився. Взагалі наявність чи відсутність підтримки партнерів може і мотивувати, і демотивувати людей, готових при отриманні повістки приєднатися до сил оборони.

В умовах ворожого наступу на Харківщину, очікування атаки на Сумщині, «тупотіння» партнерів на місці із заявами, що Україні заборонено завдавати ударів по території Росії, – настрої людей знову гірші.

Але якщо в цей момент у мережі пошириться відео ураженого українською ракетою російського корабля, то звісно люди стають більш впевненими.

Усвідомимо, що з перебігом війни рівень песимізму суспільства коливається, це – очікувано. Адже минуло уже більш як два роки протистояння з монструозною Росією. Але це зростання песимізму і зниження оптимізму могли бути значно гіршими, відчутнішими. А ми у більшості досі тримаємося, віримо в Перемогу і для нас немає питання легітимності Володимира Зеленського. Тобто більшість українців – стабільно 70-80% – відповідають, що вибори не на часі, вони мають бути після війни. У людей є розуміння пріоритетності. Зараз пріоритет – це перемогти у війні.

Євген Головаха, директор Інституту соціології НАНУ:

– Настрої суспільства за роки війни змінилися, дещо погіршилися, і це зрозуміло. Не всі однаково витримують напруження, пов’язане з війною. Але тим не менше, ми демонструємо психологічну стійкість. Як і попередні роки переважна більшість людей відчуває гордість за свою країну. Хоча й тих, хто настроєний більш песимістично, побільшало. На початку війни їх було, менше третини, а зараз це трохи більше третини. На 10% підвищилися тривога та страх. Настрої людей прямо пов’язані із подіями на фронті. Після Харківсько-Балаклейської операції (вересень 2022 року, – ред.) вони покращилися, потім, коли очікування від контрнаступу не справдилися, – настрої погіршилися.  

Загиблі герої, як це було з Олександром Мацієвським (Герой України, розстріляний російськими окупантами в полоні одразу після того, як він сказав їм у вічі – «Слава Україні!». – Ред.), розстрілами інших українських військовополонених, об’єднують суспільство у ненависті до ворога. І великі перемоги, як у нашого супертяжа Олександра Усика, також об’єднують.

ПОГЛЯД НА ПЕРЕМОГУ

Антон Грушецький:

– Наскільки українці категоричні в очікуваннях, що ми вийдемо на кордони 1991-го? Люди достатньо гнучкі у своїх відповідях. У нас є моніторингове запитання щодо готовності до територіальних поступок, востаннє ми публікували його станом на грудень. Тоді людей загалом готових до поступок було 19%. У лютому ми не публікували результати, але на тлі ситуації в Авдіївці тоді таких вже було 26%, зараз – уже близько 30% буде.

Дослідження ще не завершені, але тренд зрозумілий. Тобто більшість людей вірять у можливість відновлення територіальної цілісності України, але є цифри, які кажуть про наявність в суспільстві певного потенціалу гнучкості. Багато людей не готові, скажімо, до офіційного визнання окупації якихось територій Росією, але припускають, скажімо так, можливість відкласти вирішення питання на майбутнє. І мені здається, що й наші західні партнери теж би не пішли на офіційне визнання за Росією захоплених територій, тому що це був би занадто поганий прецедент. Українцям не потрібно заморожування конфлікту, їм потрібно розуміти, які нам пропонують гарантії. Минулого року більшість говорили про НАТО, як про бажану гарантію безпеки. Українці не надто вірять в інші безпекові домовленості.

МОБІЛІЗАЦІЯ: А ЯКБИ В ЧЕРГАХ СТОЯЛИ ДІТИ ПОЛІТИКІВ?

Євген Головаха:

– В Україні досі високий рівень довіри до армії і потенціал спротиву – теж. У спільному опитуванні служб «Рейтинг» і Gallup International на запитання: «Чи готові ви зі зброєю в руках захищати свою країну?» понад 60% відповіли, що готові.

Але одна справа декларація, інша – реальна готовність. На сьогодні, за даними різних опитувань, від чверті до третини чоловіків призовного віку – з тих, хто ще не воює – готові бути мобілізованими. Як будуть змінюватися настрої суспільства з дією закону про мобілізацію? Ми достеменно цього не знаємо, закон тільки набув чинності, досліджень не проводилося, потрібен певний час, щоб було що досліджувати. Але у переважної більшості громадян України є чітке усвідомлення, що вони борються за існування і свободу своєї країни. В одному з опитувань КМІС на запитання: «Скільки Ви готові терпіти заради перемоги», близько двох третини відповіли: «Стільки, скільки потрібно».

Антон Грушецький:

– Зараз у Мережі досить часто трапляються відео, як співробітники ТЦК  ловлять ухилянта. Як соціолог можу сказати, що такі одиничні відео не є репрезентативними і не відображають загального стану справ.

Ще зараз популярний  жанр, коли ТікТок-блогери проводять опитування на вулицях. Ну фактично, це ж робота соціологів, і ТікТок-блогери претендують на те, що вони показують громадську думку. Але я, соціолог, скажу, що ці опитування нерелевантні: виникають сумніви і щодо формулювання запитань, і вибірки, і подальшого монтажу. Але емоційно воно впливає на тих, хто це бачить або чує про таке. Тут як в анекдоті: ложечки потім знаходяться, але осад залишається від таких відео. І це дійсно певною мірою розхитує ситуацію.

Мобілізація, реалізація закону, звісно, це вплине на настрої людей. Але більшість з тих, кого воно торкнеться безпосередньо, усвідомлюють ризики, які стоять перед Україною.

Важливий пункт – забезпечення справедливості. Я сам був у квітні в ТЦК, проходив медкомісію, і був цікавий момент. Там була одна жінка з сином, у якого є проблеми зі здоров’ям. І вона говорила: «Ми, як законослухняні громадяни, прийшли, ми все розуміємо. Але мені було б спокійніше, якби була справедливість. Наприклад, діти топполітиків, інших начальників теж стояли в чергах. Якби влада це забезпечила, то кампанія проходила б успішніше». А це був початок квітня, і черги були такі, що поставало вже питання пропускної здатності.

До речі, певні обмеження для чоловіків призовного віку за кордоном, які незаконно залишили Україну, за моїми спостереженнями, трохи додають відчуття справедливості тим, хто зараз в Україні.

І тут питання вибору: що краще, забезпечувати за кордоном права кількох сот тисяч, які в обхід закону залишили Україну, чи підвищити моральний дух мільйонів людей, які в Україні. Якщо дивитися з такої точки зору, дії влади стають зрозумілішими.

До слова, у наших опитуваннях від половини респондентів відповідають, що вони готові брати зброю до рук. Серед них, щоправда, тільки десь близько половини «повністю готові». І, до речі, високий показник серед жінок. Тобто в принципі у нас людей для захисту країни достатньо. Це, окрім тих, хто уже воює.

ЯК ЛІКУВАТИ ЛІНІЇ РОЗКОЛУ

Євген Головаха:

– Традиційним у всіх наших опитуваннях є питання про лінії розколу суспільства. Вони, ці лінії, є зараз між тими, хто воює, і хто за кордоном, хто в зоні бойових дій чи в більш безпечній зоні. Між тими, хто бачить закінчення війни, як перемогу та вихід на кордони 1991 року, і тими, хто внутрішньо готові до болісних компромісів. Але консолідаційні процеси наразі переважають над процесами деконсолідації.

Є два фактори, які можуть покращувати настрої. Перший – перемоги на фронтах. Другий – це спеціальні програми (публічні кампанії) які б враховували інтереси і уявлення про справедливість у різних категоріях суспільства. Наприклад. Зрозуміло, що військові, які не отримали можливість демобілізації можуть бути невдоволені, але якщо у війську на рівні підрозділів буде створена система ротацій та заохочень, це пом’якшить ситуацію. Це дуже важливо, щоб ліній розколу не було в армії.

На наші настрої впливають ще й публічні дискурси. Розмови про корупцію можна почути навіть на базарі. Чи є вона? Звісно. Але її не більше, ніж раніше, є також і успішні антикорупційні кейси. Головною ж нашою проблемою є виживання держави і народу, чиє знищення є кінцевою метою агресора.

Антон Грушецький:

– Чи є в Україні лінії розколу? Ну, вони, в принципі, виникають всюди – і в мирних суспільствах, і в часи війни. І це абсолютно брутально використовують наші вороги. Інша справа, що ми (у спільнотах, родинах) повинні шукати єднання, точки дотику, спільні знаменники і  вибудовувати спільну ідентичність, а не з’ясовувати, хто має рацію. Думаю, що ми вчимося, хоча, на жаль, непотрібні дебати виникають там, де їм нібито і не має місця. Наприклад, перемога Олександра Усика у поєдинку за чемпіонський пояс з Тайсоном Ф’юрі – щодо його особистої історії були у нас гарячі дискусії, на якомусь етапі Усика за його висловлювання навіть внесли в базу «Миротворця», яка при всьому цьому дала потужний імпульс на підтримку морального стану суспільства.  

І так – для надійного єднання нам була б потрібна стабільна західна підтримка. Я бачу пакети допомоги, зброю, яка надходить мало не кожного дня, але відчуття, що ця підтримка тотальна та повсякчасна, що їй нічого не загрожує. Немає такого відчуття, що західний світ, взявшись з нами за руки, каже: «Ми з вами. Бо ви несете жахливі втрати на фронтах, ви ховали рідних, ваші домівки зруйновано, з життя мільйонів українців, по суті, вирвані роки і десятиліття. Ви несете колосальні жертви та платите величезну ціну». Тож хотілося у купі зі зброєю саме такої підтримки від наших партнерів, вона б дуже допомагала тримати в тонусі моральний дух українців.

Джерело: Укрінформ