Має лишитися тільки один. Який із трьох національних наративів – ваш?

Громадська організація CAT-UA провела унікальне дослідження національного наративу, яке показало, що в нашій державі існує цілих три бачення того, що таке Україна. Замість єдиного бачення, як у більшості народів, або двох, як у розділених націй. Але це хороша новина, адже у 2013 році таких бачень було п’ять. Яке із трьох поділяєте ви?

Національний наратив – це історія, яка тримає народ об’єднаним, дає можливість розвиватися. Залежно від того, як цю історію розповідають, народ будує собі або Росію, або США, або імперію, або демократію, або успішну країну, або failed state. Саме на основі національного наративу будується стратегічний наратив – історія, яка мотивує людей на боротьбу і перемогу у війні.

В Україні національний наратив вимірювали лише одного разу: це робила Каріна Коростеліна 2013 року, іще до Революції гідності. І виявила тоді дуже несподівану річ: що у нас цілих п’ять способів говорити про Україну. Два проросійських: один – російський шовіністичний, а другий – прорадянський. Ще два – умовно “націоналістичних”, які відрізнялися баченням минулого і майбутнього України. Нарешті, п’ятий – так званий мультикультурний: його представники загалом були не проти української мови, але прагнули миру з усіма, і зокрема з “братнім народом”.

А те, що у нас немає єдиного національного наративу, постійно створює проблеми. Наприклад, звідти походить більшість наших суперечок. Якщо ми навіть про свою державу не можемо дійти спільної думки, то як ми можемо домовитися про інші речі? Наприклад, про те, як захищати Батьківщину?

Але з’ясувалося, що Революція гідності, а потім і війна, таки вплинули на наші історії. Якщо дуже коротко, то з п’яти наративів лишилося три, адже обидва проросійських злилися докупи, а потім були витіснені з публічного українського простору. А решта три наративи дуже зблизилися. Повне дослідження можете переглянути за посиланням, а тут читайте стислий популярний опис.

Методика (стисло): Ми повністю повторили дизайн дослідження, використаний 2013 року Коростеліною, для того, щоб можна було легко порівняти наші результати. І навіть запросили саму пані професорку як менторку.

Ми провели 50 глибинних інтерв’ю з українською елітою: політиками, митцями, науковцями, бізнесменами, громадськими діячами, відомими бійцями ЗСУ. І виявили, що кожен із них розповідає одну з трьох історій. Звичайно, різними словами, з різними прикладами, але все одно це цілісні, внутрішньо несуперечливі історії.

• Наратив “Боротьби за українську культуру”

Україна впродовж усієї своєї історії потерпала від ворогів, і насамперед – Росії. Наші природні багатства, наша висока культура приваблювали загарбників. Іще з княжих часів, коли північно-східні князі руйнували Київ, через добу козацтва, з його руїною та спаленим Батурином, і крізь довгі часи поневолення, трагедії Голодомору, героїчної боротьби УПА, аж до часів тяжко вибореної Незалежності, під час якої нас знову намагаються перетворити на жертву.

Одна з найбільших проблем українського народу – це зросійщені українці, які не усвідомлюють своєї національності, говорять російською та дивляться російський контент. Лише змінивши свій народ і виховавши його у повазі до української культури, можна буде отримати справжню незалежність від Росії і перемогти її на полі бою. При цьому треба розуміти, що українцем може стати кожен, незалежно від кольору шкіри та іншого, якщо він вивчить мову та полюбить українську традицію. Що ж до інших мов, то, безумовно, англійська має частіше вживатися, ніж російська.

Також українці мають здолати свої одвічні “хвороби” – анархічність і “отаманщину”, свої власні інтереси треба підпорядкувати інтересам нації і визнати, що тільки сильні лідери здатні провести народ до перемоги.

• Наратив “Громадянського єднання”

У нас були дійсно героїчні сторінки історії: козаччина, українська революція та інші події, які давали нам досвід державотворення, досвід самоусвідомлення. Але до часів Незалежності ми дійшли, скалічені століттями російського і радянського панування. Українську справу тягнула на собі активна меншість, а решта народу була пасивною, до чого її привчило поневолення. І тільки починаючи з 2004 року, і особливо – після 2014, у нас почали з’являтися приводи пишатися всім народом, який навчився діяти разом задля кращого життя. Почалася доба відродження. І цього, звісно, не могла допустити Росія, яка почала проти нас наймасштабнішу війну.

Зараз українці як ніколи об’єднані. У нас немає вагомих ліній розділення, а ті, що лишилися, треба долати, бо єдиний наш ворог – Росія, а також ті окремі зрадники, які напряму допомагають ворогу: наводять ракети тощо. 

В наш час неважливо, якою мовою розмовляє людина, якщо вона захищає свою державу на фронті. Хоча, безумовно, українська мова повинна бути єдиною державною, потребує просування і захисту, і в майбутньому, після перемоги, всі говоритимуть нею.

Приказками про “трьох українців і двох гетьманів” нас розділяє Росія, і цьому треба опиратися. Звичайно, іще лишилися окремі індивіди з совковим мисленням, які не хочуть працювати на перемогу, волонтерити, ухиляються від мобілізації або заробляють на війні, є й багато псевдопатріотів, які тільки говорять про свою любов до Батьківщини. Але так само багато пасивних або переляканих громадян у наших західних союзників, і через те нам так важко буває отримати від них допомогу. А проте у нас немає іншого шляху, окрім як інтеграція в ЄС та НАТО, це обумовлено історично і культурно. 

Ми розділяємо європейське гасло “Єдність у різноманітті”, тобто, приймаємо всі культури, хоча щодо російської культури тут має бути виняток, щонайменше на кілька найближчих десятиліть.

• “Мультикультурний” наратив

В Україні з давніх козацьких часів склалася чудова традиція мультикультурності, адже на Січі не були важливі ані мова, ані колір шкіри, був важливим тільки дух свободи. Однак доля України склалася погано: вона потрапила під владу імперій, які намагалися знищити українську демократію. Було багато спроб її відновити, наприклад, українська революція початку ХХ століття, де був повний плюралізм поглядів. Саме за демократію виступали шістдесятники. Але радянська репресивна машина демократію пригноблювала. І тільки з моменту отримання Незалежності у нас з’явився шанс на зміни, який імперська Росія знову хоче розтоптати.

Українці – це ті, хто належить до української спільноти і розділяє її демократичні цінності, незалежно від мови та походження. 

В України є потужний зовнішній ворог – Росія, але є й внутрішній ворог – націоналісти, показні патріоти, які розділяють людей за кров’ю, мовою, регіоном проживання. Вони надзвичайно шкодять державі: наприклад, це через них біженці лишаються за кордоном, адже натикаються на хейт у західних областях. Популяризацію української мови треба проводити максимально м’яко, лише на позитивних стимулах.

Між тим, саме ці біженці мають шанс повернути Європі її цінності, адже українці зберегли цей дух свободи, про який почала забувати сита Європа. Окрім того, не треба забувати, що рано чи пізно війна завершиться, а тому нам доведеться якось миритися з Росією, а оскільки світ не викреслить російську культуру, то і нам не варто її цілком кенселити.

Вдалося впізнати себе?

Звичайно, це дуже спрощені, скорочені історії, і цілком можливо, що ваші погляди – десь посередині поміж двома із них. Але саме вони позначають ключові точки.

Що змінилося з 2013 року 

Ці три наративи – це наш великий здобуток. Можна сказати, що в українській національній свідомості відбулися зміни, яких не траплялося впродовж усієї історії нашої держави. Всі три погляди на Україну ще ніколи не були настільки схожими: вони однозначно рухаються до зближення, при чому зближення на основі патріотизму.

Звичайно, десь навколо нас іще існують люди із проросійськими поглядами. Але жоден із наших респондентів їх не висловив, хоча ми намагалися відібрати максимально різних людей. Напевно, всі розуміють, що під час війни це щонайменше небезпечно. Ці погляди легко побачити в соціальних мережах – достатньо послухати Анатолія Шарія або когось із “воєнкорів” з окупованих територій, які також кажуть, що вони “українці”. Однак оскільки люди на підконтрольних територіях таких історій не розповідають, то й роль цих історій незначна, і вони не розвиваються. 

Так само, існує в Україні невелика кількість антисемітів, расистів та інших маргіналів – однак вони є в кожній нації, і не визначають напряму розвитку нації.

Серед тих трьох наративів, які залишилися, два знаходяться на різних “полюсах”, а третій – поміж ними, на “екваторі”. 

Люди, які представляють наративи “Боротьби за українську культуру” та “Мультикультурного”, вважають одне одного внутрішніми ворогами. 

“Боротьбисти” хотіли би викорінити недостатньо свідомих, пасивних українців, а “Мультикультурники” – псевдопатріотів, які тільки розділяють націю. Важливо, що наратив “Громадського єднання” українців не розділяє, він закликає всіх до спільної боротьби. І саме він є найбільш поширеним серед опитаних нами еліт.

Іще одна величезна перемога – це те, що українці дедалі рідше самовизначаються через протиставлення з росіянами. Минули часи книги Леоніда Кучми про те, що “Україна – не Росія”. На запитання “хто такий українець” уже не доводиться відповідати: “це не росіянин, адже він відрізняється тим і тим”. Усі респонденти говорять про унікальні риси українців: проактивність, свободу, мову та культуру, готовність до захисту Батьківщини, і це вже третя справа, чи такі самі вони у росіян, чи ні.

До речі про мову: вона стала соціальною нормою для всіх наративів. Уже ніхто не говорить про неї зневажливо чи меншовартісно. А ще, тепер не прийнято говорити, що нібито на Сході недостатні патріоти. Скоріше шкодують тамтешніх людей: мовляв, бути патріотом у східних областях набагато складніше.

Все це дає надію, що невдовзі українську націю можна буде остаточно об’єднати. І наше дослідження з’ясувало, які думки спільні для всіх трьох наративів. Довкола цих думок можна будувати комунікацію державним органам, щоб її добре сприймали всі громадяни України. 

Десять можливих точок об’єднання наративів

1. Росія – головний ворог України, а захист Батьківщини – головний обов’язок українця.
2. Рух до ЄС та НАТО – це наш пріоритет.
3. Військові зрадники – це головний внутрішній ворог.
4. Усі внутрішні проблеми – це наслідок імперської політики. Хоча список цих проблем у трьох наративів відмінний.
5. Просування і захист української мови та культури необхідні, щонайменше через “лагідну українізацію”.
6. Ми можемо спиратися перш за все на досвід доби Незалежності, адже його ми сприймаємо більш-менш схоже, на відміну від давнішої історії.
7. Росія одвічно була до нас ворожою. Щоправда, є різні думки про те, як швидко цю ворожість можна буде подолати.
8. Схід і Захід України одне від одного відрізняються, але і там, і там живуть патріоти (а от щодо тимчасово окупованих територій і дещо різні думки).
9. Ми маємо зберігати і толерувати усі культури, але щодо російської і різні погляди.
10. Проактивна громадянська позиція та свобода – визнані всіма риси ідентичності українця.

Артем Захарченко, а також Каріна Коростеліна (George Mason University) та аналітики ГО CAT-UA: Валерія Молоціян, Олексій Рогальов, Олена Захарченко, Марина Малишко

Джерело: Українська правда