Лють замість страху. Українці почали по-іншому сприймати війну. Як це допоможе вистояти, пояснює поведінковий економіст Володимир Вахітов

Повномасштабне вторгнення навчило українців конвертувати надмірні емоції в проактивність. Попри загрозу обстрілів люди вибудовують міцні горизонтальні звʼязки та допомагають один одному. Яких змін зазнало українське суспільство та як це допоможе вистояти в боротьбі з окупантом?

10 жовтня Росія влаштувала масований обстріл українських міст. Постраждали Київ, Харків, Львів, Дніпро, Запоріжжя та інші. У соцмережах писали про дежавю від 24 лютого. Але цього разу замість страху та ступору прийшли злість та бажання діяти. Лише 10 жовтня українці задонатили благодійним фондам та волонтерам понад 227 млн ​​грн.

Як іще українців змінило вторгнення? «Ми навчились швидко планувати, – каже Вахітов. – Сьогодні обстріл – значить, попрацюю в бомбосховищі». Населення України стало більш адаптивним, обізнаним у воєнній справі та згуртованим.

Проте місце для прогресу є завжди, каже Вахітов. Він згадує слова Жозепа Борреля, який на Щорічній конференції послів ЄС сказав, що європейці обміняли безпеку на багатство, тому отримували газ із Росії, а торгівлю вели з Китаєм. «Ми також розміняли безпеку на відчуття безтурботності: у нас немає власного озброєння, власних виробництв хоча б патронів чи снарядів», – каже науковець. 

Війна змінила українців, їхню реакцію на загрозу та на війну. Поведінковий економіст Володимир Вахітов пояснює, яку трансформацію пройшло населення з 24 лютого і як це допоможе вистояти в боротьбі з агресором. 

На обстріли українці відреагували постами про дежавю з 24 лютого. Але страх та розгубленість замінилися злістю та впертістю. Це типова реакція? 

Емоції дуже швидкоплинні. Якщо спочатку ми відчували страх, смуток або нерозуміння, що робити, через вісім місяців люди вибудували для себе стратегію поведінки. План з’явився навіть у тих, у кого його не було. З’явилося прийняття подій.

[10 жовтня] багато коментаторів відмітили, що страх замінила лють. Залякування населення зараз не працює так, як на початку вторгнення. Якби ракети падали в центри великих міст у лютому–березні, стійкості було би менше. Але вісім місяців втрат – особистих, інфраструктурних, територіальних – згуртували і зміцнили розуміння: для страху не залишилося місця.

Роман Шрайк часто запитує підписників телеграм-каналу, скільки на їхню думку ще триватиме війна. На початку березня переважали варіанти «місяць», «до місяця», «1–3 місяці». Зараз це варіанти «до року» і «понад рік». Люди призвичаїлися до війни і того, що в нашій країні немає місця, куди не може прилетіти ворожа ракета. Страху перед непевністю немає, українці прийняли неминучість змін, які відбулися. 

У нас включилися стратегії виживання, в яких українці історично мали високі переваги через постійні війни та репресії. Ці стратегії зараз допомагають впоратися як емоційно, так і на фізичному рівні. Тому за останні два дні українці задонатили сотні мільйонів гривень: люди не можуть зупинити ворожий обстріл, але розуміють, що можуть хоча б пожертвувати на армію.

Ми прийняли, що нас обстрілюють. Але також ми прийняли, що все одно треба жити та щось робити, поки ми ще живі.

Володимир Вахітов, директор інституту поведінкових досліджень American University Kyiv

Які ключові стратегії виживання українців?

Горизонтальні зв’язки, допомога ближньому, небажання впоратися з усім наодинці й пошук допомоги. Зараз у суспільстві переважає довіра, згуртованість, розуміння, що потрібно діяти разом. Якщо в мирному житті українці часто сваряться, то під час спільної загрози готові порвати один за одного.

Ще одна дуже сильна річ – воля до перемоги. Ми віримо, що живемо на своїй землі та вистоїмо. Допомагає також відчуття власної долі та історичної правди. У фольклорі наші козаки стояли до кінця. Цей міф у духовному плані живить нас.

У фізичному плані – люди шукають роботу, допомагають один одному її знаходити. Є частина людей, які спираються на державу, але багато гуманітарних проєктів «вивозяться» на плечах волонтерів, громадських організацій.

Як нас змінює життя під постійною напругою та очікуванням обстрілів?

Ми більш тверезо оцінюємо факти й наші очікування. 

На наше замовлення в липні Gradus опитав близько 2000 людей, які повернулися додому після евакуації. Тоді таких було 17%. Ми запитували, чи відчували вони ризик померти або залишитися без їжі та води. Більшість відповідали, що оцінювали ці ризики, але серед людей, які виїхали в перші два дні, набагато більший відсоток повернувся назад.

Тобто люди стали більш тверезо оцінювати ймовірність постраждати і з’явилась більша обізнаність, що таке потрапляння ракети в будинок. Ми прийняли, що нас обстрілюють. Але також прийняли, що все одно треба жити та щось робити, поки ми ще живі.

Ще в нашому дослідженні ми намагалися зрозуміти, чому люди не хочуть евакуюватися. І зрозуміли: для цього їм потрібен план. Ті, хто його мав, були більш схильними евакуюватися. 

Люди із заздалегідь підготовленим планом більш схильні до дій. Це означає, що планувати потрібно попри короткий горизонт. Якщо планувати навіть на короткий час, мати плани Б, В і бути готовим їх швидко змінювати, буде набагато більше шансів на успіх, ніж якщо просто адаптивно реагувати на те, що відбувається.  

Впевненість у змінах рухає вперед. Якщо жодних змін не відбуватиметься, буде важко продовжувати війну. Постане питання, навіщо ми це все робимо.

Володимир Вахітов, директор інституту поведінкових досліджень American University Kyiv

Ви писали, що найскладніше, що відбувається з нами зараз, – постійні зміни і прийняття їх. Які зміни найбільше вплинули на наше життя? 

Прийняття того, що життя, яке було до 24 лютого, вже ніколи не буде. Це найбільша зміна, через яку ми проходимо. Навіть якщо війна закінчиться прямо зараз, відчуття загрози буде впливати на все наше сприйняття світу. Люди будуть більш обережними. 

До 2014 року Росія була найбільшим українським партнером – гуманітарним, культурним, економічним. Після 2014 року почалась війна. Україна увійшла в Європейську Асоціацію і стала торгувати більше з Європою, але ментально чимало українців все одно були в російсько-радянському дискурсі. 

Російськоцентричність буде відмирати. Але чим заповнити цю прогалину? Чи буде в нас дрейф до інших країн Європи, чи ми будемо дивитися більше польських фільмів чи французьких вистав, слухати албанську музику? Тобто яким чином ми зможемо входити в культурний простір Європи і що можемо запропонувати? 

Які дії допоможуть українцям вистояти попри будь-яку загрозу від агресора?

Ще більша згуртованість. Нас може знищити те, що вбиває довіру: проблеми з дерибаном на митниці, розкраданням гуманітарки, волонтерами, які купують «броніки» та турнікети, що не відповідають стандартам. Ці дії вимагають великої уваги від державних органів, адже шахрайство та мародерство підриває шанси на перемогу і віру в неї. 

Якщо є запит на те, щоб українці згуртувалися і змінилися, то ми вимагаємо від органів державної влади і причетних змінитися також. Ця впевненість у змінах рухає вперед. Якщо жодних змін не відбуватиметься, буде важко продовжувати війну. Постане питання, навіщо ми це все робимо. Мотивація дозволяє рухатися вперед у надії, що ми можемо вийти з цієї війни зміненими духовно та фізично.