«Я не хочу бути мертвим героєм, хочу бути живим ухилянтом». Як тікають від армії і що з цим робити

Українська армія робить зараз останні приготування для рішучого контрнаступу на фронті. Як і впродовж усієї війни, частина українців записується до бригад прориву добровольцями, хтось чекає повістки, а хтось усіляко уникає мобілізації. Про останніх у нас говорять не дуже й часто — якось ніяково. Бо правда фронтовиків очевидна, а правда ухилянтів — чи існує вона взагалі? Щиро кажучи, правда в тому, що далеко не всі українці безумовно стають на захист Батьківщини… 

Один наш сьогоднішній співрозмовник — офіцер військкомату Ярослав Гавянець — пропонує, приміром, позбавляти ухилянтів українського громадянства. Інший — доктор психології Вадим Васютинський — вважає, що суспільство не має ставитися до ухилянтів агресивно, адже вони є невіддільною його частиною. Офіцери з бойових бригад не хочуть бачити їх у себе в підрозділах. А самі ухилянти часто говорять про себе в тональності «а шо такоє?»

Розмови без диктофона

Особисто для мене ця тема почалася ще в перший тиждень повномасштабного вторгнення. Онук моєї сусідки не приїхав на її похорон з іншої області — боявся, що хлопці на якомусь блокпосту його мобілізують. Він виріс на її руках — і не приїхав. Я була приголомшена. Зараз такий час — скрушно зітхали сусіди.

Після того похорону я ніяк не могла позбутися бажання постійно допитуватися в молодих здорових чоловіків, чому вони не на фронті. Спочатку робила це занадто відкрито й напористо — і майже завжди отримувала агресивну відсіч. Бо якому ж чоловікові хочеться визнавати перед жінкою, що він не бажає захищати й боронити?

Отож, мої розмови з ухилянтами та їхньою «групою підтримки» відбувалися з вимкненим диктофоном — вони велися спонтанно, коли з цими людьми мене зводила якась житейська ситуація. Тому й імена співрозмовників змінено. 

 …З айтішником Максимом, який виявився ще й молодшим лейтенантом запасу після військової кафедри, ми познайомилися в травмпункті. Лікарі займалися якимсь військовим, коли Максим роздратовано зауважив, що бійця доцільно було б везти до госпіталю, а не до «цивільного» травмпункту. Слово за слово — і от: 

— А чому я маю хотіти воювати? Мені є що втрачати.

— Думаєте, хлопцям в окопах нічого втрачати? 

— Можливо, для них війна — єдиний спосіб заробити гарні гроші, а я і без війни заробляю. До речі, щомісяця плачу великі податки й переказую кошти на ЗСУ. Я не хочу бути мертвим героєм, нехай я краще буду живим. 

—…ухилянтом?

— Це просто слово, таке саме, як огірок чи кава. Я давно помітив, що люди надають певним словам занадто багато значення. 

…Медсестра Каріна раніше приходила ставити крапельниці моїй мамі. Ми з нею часто розмовляли під каву. 

— У лікарні надивилася на поранених — той тихцем горілку цмулить, той на наркотики підсів, тому легеню вирізали. Війна закінчиться, а проблеми зі здоров’ям у них залишаться. Думаєте, що сімейне життя з ними буде дуже радісне? Мій хлопець не рветься на фронт, і я цим задоволена. Я просто не витримаю поруч із собою емоційно нестійку людину, бо й сама з початку війни приймаю антидепресанти. І я не хочу все життя перейматися лікуванням пораненого чоловіка, не хочу народити від нього хвору дитину. 

— Але ж після Другої світової дівчата виходили за фронтовиків і народжували дітей.

— Не думаю, що їм було дуже добре.

…Водій із BlaBlaCar Павло бавить час у дорозі розмовою:

— Ви думаєте, що тільки в росії пропаганда? У нас теж дай боже. Он чого в Бучі розбиті будинки досі не відбудовують? Бо владі ті руїни потрібні для пропаганди. За Сталіна героїв-панфіловців придумали, а тепер — героїв-азовців. 

— То що, наші фронтовики — жертви пропаганди?

— Запитайте в них. А я ось що скажу: Америка спровокувала цю війну на нашій території, щоб розправитися з росією, а я повинен йти на фронт? 

— А як мобілізують?

— Не мобілізують. Я ще у 2014 році про це подбав, знайшов людей у військкоматі. 

— Далекоглядно. 

— Принаймні не всиновлював дитину з синдромом Дауна, щоб не підлягати мобілізації, як один мій знайомий. Дурко, немов інших варіантів немає.

— А які ще є?

— А вам навіщо? Вас же не призвуть. 

…Кухар Данило, як і я, запізнився на останню маршрутку від метро, і ми з ним чимчикуємо на наш куток пішки: 

— У мене наймирніша професія у світі — людей годувати. Війна — це не для мене, я взагалі не уявляю себе зі зброєю в руках, я — і цілюся в іншу людину? Або — хтось цілиться в мене. Капець.  

— Так і сказав у військкоматі?

— А я від військкомату тримаюся подалі: кілька місяців на одному місці посидів — рюкзак зібрав і поїхав в інше. Кухарі скрізь потрібні. 

…Марина, моя колись така бешкетна подруга дитинства: 

— Синові за перший тиждень війни аж дві повістки прислали. Як це можна було витримати? Надійні люди допомогли переправити його за кордон. І я рада, що він у безпеці. Я божеволію щоразу, коли лунають сирени тривоги. Не уявляю, як би я жила, коли б син був на фронті. Він дуже вразливий, а воювати мають холоднокровні люди.

— Тобто захищати тебе мають сини інших жінок?

— Це все так страшно. Мені всіх дуже жаль. Добре тобі, у тебе дочка. 

…Тимофій, 14 років, допомагає мені опанувати скейтборд.

— Батька ще не призвали?

— Батько каже, що хай і не пробують, бо треба і в тилу комусь працювати.

— Ти згоден із ним?

— Я думаю, що якби усіх-усіх забирали на війну, то батько теж би пішов. А так — навіщо?

Ось такі розмови. Їхній запис я дала прочитати знайомому — військовому психологу Андрієві Козінчуку із 67 ОМБ. Він намагався бути стриманим.

«Важкувато читати ці одкровення, коли сам багато років у війську. Ваші співрозмовники чомусь переконані, що військові обов’язково мають повернутися каліками, з психічними розладами або взагалі загинути. Це свідчить про малу обізнаність людей у тому, що стосується війни, фронту. У людей брак інформації — звідси й отакі хворобливі фантазії. Або ці перлини про війну через інтереси Америки — люди самі собі намагаються пояснити причини війни, бо офіційні пояснення від держави їх не задовольняють. Та ще й ворожа пропаганда цьому гарно сприяє.

Як на мене, ухилянство — це захисна реакція психіки, коли людині хочеться втекти від нестерпної реальності. В таких людей страх притлумлює всі громадянські й національні почуття. Також дається взнаки провальна політика держави щодо популяризації військової служби (зменшення військового забезпечення, безлад щодо проходження військово-лікарської комісії, відсутність системи психологічної адаптації після демобілізації тощо). Я переконаний, що в жодному разі ухилянтів не варто змушувати до військової служби. Я б не хотів таких людей у себе в підрозділі, бо вони б стали тягарем для мене і хлопців». 

Три чверті можуть не воювати?

Професор Вадим Васютинський, доктор психології, науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, людина цивільна. А тому він розмірковує менш категорично, ніж Козінчук: 

— До факту ухиляння від мобілізації я як психолог ставлюся абсолютно нормально. Бо інстинкт самозбереження — головний для людини. І часто його складно поєднати зі свідомою громадянською позицією. Але оскільки людина — істота суспільна й ідеологічна, то постає питання цінностей. Заради чого людина готова ризикувати життям аж до загибелі? За батьківщину, за сім’ю, за дітей? Ухилянти не готові до таких ризиків, — пояснює фахівець.

— Тобто річ у психологічній готовності до самопожертви, точніше — у її відсутності?

— Я виділяю чотири причини, чому люди не хочуть йти на фронт. Перша: людині не хочеться гинути. Друга: коли чоловік переживає за свою сім’ю — немічних батьків, малих дітей. Хто ними буде опікуватися, якщо він загине? 

Третя: абсолютна більшість людей, саме через інстинкт життя, не хоче вбивати. Є дані, що реально на війні дуже прицільно стріляють у ворога 2-3% бійців. Основна маса стріляє «в напрямку ворога». Це психологічно легше.

Четверта причина: це коли громадянин України є так званою «проросійською ватою». За різними показниками, у передвоєнні роки було приблизно 15% проросійськи налаштованих людей. Кому вони на фронті потрібні? Ухиляється — і слава богу. 

— Ухилянт прагне уникнути фронту, суспільство ж зацікавлене в захисниках. Як узгодити ці інтереси? 

— Я думаю, що суспільство не повинне ставитися до ухилянтів агресивно, приміром, влаштовувати облави на вокзалах чи категорично засуджувати. Бо такий осуд лише посилить конфлікт замість загасити його.

Насправді суспільству не треба, щоб абсолютно всі чоловіки пішли воювати. Є дані, що воювати має чверть осіб призовного віку. Бо якщо більше, то вже валиться економіка. І от тут постає питання: хто саме ця чверть? Хто мусить піти? Ну пішли добровольці — а далі? І тут державі треба проводити відповідну політику через свої центри комплектації.

Великою спонукою стало б і підвищення платні військовим, бо людська поведінка є полімотивованою: хтось патріот, хтось — заробітчанин. А всі ці радянські кліше про «единый порыв» насправді є пропагандистською фантазією. 

— Скрізь і завжди?

— У будь-якому суспільстві й у всі часи одна частина громадян демонструє готовність до війни, інша — неготовність і небажання воювати. Це не добре і не погано. Це об’єктивна реальність. Так є. 

— Моралізувати щодо цього недоцільно?

Треба розуміти їхні мотиви, навіть коли ці мотиви не дуже симпатичні. Це не означає, що ми маємо їх виправдовувати, ні. Але ухилянт має право на страх. Але центральний моральний пункт полягає в тому, що, якщо ти не йдеш воювати, то це означає, що хтось інший повинен піти. І людина або обирає позицію власної самопожертви, або штовхає на жертву іншого. В ухилянтів переважає страх за себе.

Позбавити всіх прав

За професором Васютинським виходить, що ухилянти — така ж природна в людському розмаїтті складова, як і ті, хто страждає на клаустрофобію чи боїться висоти. Але захищати ж країну треба, дітей тих самих ухилянтів зокрема. Тому лейтенант Ярослав Гавянець, легендарний «Кіборг», а нині — командир роти в Чортківському райвійськкоматі (РТЦКСП), що на Тернопільщині, пропонує не просто боротися з ухилянтами, а застосовувати радикальні методи. 

— Зараз до центру комплектації приходить менш ніж половина з тих, хто отримав повістки. Хоча десь до вересня минулого року проблем із комплектацією не було. Приходили і добровольці, і за повістками. А зараз лишилися ті, які чекають, коли ми їх десь зловимо, і ті, які ні за яких умов не хочуть йти до війська.

— І які у вас є щодо них важелі?

— Законодавство наділило нас дуже малими повноваженнями, і ми фактично беззбройні перед ухилянтами. Під конвоєм привести військовозобов’язаних (в/з) до центру комплектації ми не можемо. Центр дає розпорядження на органи місцевого самоврядування або за місцем роботи в/з, щоб вони оповістили його і щоб він розписався за повістку. А якщо він не розписується, то складають акт про відмову в отриманні повістки. І якщо людина не прибуває за повісткою, то ми маємо її знайти і скласти на неї протокол про адміністративне правопорушення. Потім виносять постанову про накладення штрафу. Але спробуй цих людей знайди.

— А кримінальна відповідальність?

— До кримінальної відповідальності ми можемо притягнути тільки в/з, якого вдалося скерувати на медичну комісію, медики визнали його придатним до служби, ми вручили йому повістку на відправку, так звану бойову — а він по ній не з’явився. От тоді порушують кримінальну справу про ухилення від військової служби. 

— І скільки у вашому військкоматі відкрито кримінальних справ на вашій пам’яті?

— Три. 

— А як із тими, хто вдається до афер, аби ухилитися від мобілізації?

— З тими важче. Формально вони мають рацію. Приміром, молоді хлопці, які одружуються з жінками з інвалідністю, старшими за них на тридцять років. Або ті, хто постійно змінює місце проживання. Щодо них держава великої помилки припустилася, коли минулого року дозволила їм покидати місце реєстрації без дозволу й довідки військового комісара. 

Генштаб хотів їм заборонити, але ЗМІ почали кричати про порушення прав людини, і Генштаб пригальмував. Я вважаю, що у воєнний час в/з не можуть ходити без військово-облікового документа і без документа, де буде значитися, чому він ще не в армії — чи відстрочка в нього, чи він знятий із військового обліку тощо. Але на цей час держава не зобов’язує громадян мати такі документи.

— Чому?

— Просто політики вже думають про наступні вибори і бояться брати на себе відповідальність за непопулярні рішення. А в результаті дуже важко проводити мобілізацію. 

— Службовці Центру залишені сам на сам з ухилянтами? 

— Зараз у моєму РТЦКСП служать хлопці, які фронт і госпіталі пройшли. А в/з та їхні родичі часто принижують їх, обзивають, у бійку кидаються. Мені от днями в/з сказав: «А ти чого не там?» Відповідаю: «Я нещодавно звідти». А він мені: «А чого ти тоді живий?» Уявляєте? Коли вони починають мені отаке говорити, я їм кажу: «Добре, не беріть повістку, ви є ніхто, не потрібне ні армії, ні країні чмо. І до побачення».

— Тобто вся система розрахована на високу свідомість громадян?

— Так. Але свідомі вже давно в армії. Думаю, що серед ухилянтів десь 30% — такі, які могли б згодом втягнутися в армійське життя. Але з більшістю нема сенсу возитися. Бо коли ти їх примусом відправиш на фронт, то вони кинуть автомат під час бою і загублять справу. 

— То що, дати їм спокій? 

— Я взагалі вважаю: якщо вони не готові захищати Україну, то треба відкрити для них кордони, позбавити громадянства — і нехай їдуть звідси, щоб вони більше не мали ніякого доступу до України. Ухилянти не повинні мати жодних прав в Україні, поки вони не виконують щодо України своїх обов’язків. Оце моя думка.

***

У кожного з нас своя думка. Дуже добре, плюралізм. Але чому тоді до ухилянтів так багато питань? Професор Васютинський запевняє, що ухилянтам відомі докори сумління. Втім, за словами доктора психології, конструктивні дискусії між ухилянтами, і тими, хто зараз тримає фронт, майже неможливі. Бо вони живуть у різних світах, мають різні цінності. І навіть спільна біда — російська агресія — не може узгодити їхні позиції. І це теж — об’єктивна реальність.

Джерело: Hromadske