Дискурс ненависті: як працює російська пропаганда

Чи змінилися російські внутрішні наративи протягом війни, зокрема після російських президентських виборів, які стали фактично спробою всеросійського плебісциту щодо чергового терміну очільника Кремля? І так, і ні. 

Принаймні так звана “СВО” стала війною в офіційних метафорах та висловлюваннях. А в квазірелігійному дискурсі російська агресія в Україні навіть була назвала “священною війною”, як було вказано в наказі Всесвітнього російського народного собору (ВРНС), який відбувся нещодавно. 

Внутрішні російські наративи стали ще більш мобілізаційними навіть порівняно з попередніми місяцями. А викладення подій та фактів ще більш “постправдивими”. 

Таке враження, що російські ідеологи пропаганди в дусі “постправди” доплачують Оруелу за використання ідей та інформаційних сенсів. 

Загальна пропагандистська тональність російського комунікаційного поля щодо агресії проти України, звісно, не змінилася. Але про цілі так званої “СВО” вже майже не кажуть (й попереднє пояснення, що це таке та для чого, було слабким місцем офіційних “рупорів”). 

Натомість війна проти незалежної України продовжує вбудовуватися у ширший контекст.  Адже росії начебто загрожує Захід і Україна в його особі. Якщо декілька років тому могло йтися про “самобутню” російську культуру, то зараз пропагандисти говорять про “російську цивілізацію” та загрози щодо її сталості.

Цей дискурс (у різних варіаціях) тягнеться ще з часів сурковських обґрунтувань так званої “суверенної демократії”, яка згодом трансформувалася у “свій шлях” та “духовні скрєпи”. “Російська цивілізація” має власні культурні та релігійні коди, а також “традиційні цінності”, на які начебто й зазіхає Захід. 

До речі, офіційно “духовно-моральні традиційні цінності” були затверджені в рф спеціальним путінським наказом ще наприкінці 2022 року як такі, що становлять частину національної російської безпеки. Колективізм, сильна родина, пріоритет духовного над матеріальним та інше протистоїть “західній загрозі”. Зокрема, тій, що наче “підриває” традиційні устої своєрідного “домостроя”. 

Пропагандистська кампанія щодо переобрання путіна пройшла під егідою боротьби з “популяризацією ЛГБТ”, яка руйнує ті самі традиційні родинні цінності, обмеженням можливості абортів, розмірковуванням про роль жінки, насамперед, як дружини та матері. 

Зміщення у правий традиціоналістський уклін давно не обмежується лише гаслами й має цілком реальні наслідки: від криміналізації представників ЛГБТ+ до абсолютно дикої для 21 сторіччя соціальної реклами про насильницьке “перероблення” гендеру людини на умовному Заході. Держава і клерикальні структури прямо маніфестують своє право втручатися в приватне життя особистості.

Сьогодні вся ця істерія має додаткову ціль – актуалізувати мобілізаційний дискурс. Принаймні настільки, наскільки вони можуть. Якщо війна “священна”, то кожний свідомий громадянин повинен стати на захист “російської цивілізації” проти її ворогів. Згадаємо відносно нещодавній терористичний акт у торговельному центрі “Крокус”. Він подається так, що тут причетна не тільки Україна, а й західні країни, які “через Україну” здійснили цей злочин.

У внутрішньої аудиторії подібні інтерпретації мають викликати думки про те, що “війна прийшла у мирні міста, вона тут і зараз”, й, відповідно, виправдати подальшу мобілізацію і певні непопулярні рішення у соціальній сфері.

Щодо економіки і “соціалки”. Знову ж таки для своїх співгромадян активно просуваються меседжі, що “все в Росії зростає”, вона “адаптувалася до санкцій”, які більше шкодять тим самим країнам Заходу, а не рф.

Новини так званої “СВО” також подаються у дусі традиційного “побєдобєсія” й супроводжуються розповідями про “високоточну зброю”. Типові повідомлення про “ми стріляємо тільки по військовим об’єктам” згодом мають бути долученими до кримінальних справ проти російських воєнних злочинців. 

Також нікуди не поділися загарбницькі й, зрештою, відверто шовіністичні наративи, що заперечують українську ідентичність. Для цього й влаштовуються багатогодинні інтервʼю про споконвічну російську історію кремлівського лідера американському журналісту.

“Офіційні” представники російської влади у тимчасово окупованому Криму продовжують казати про “малоросійське нарєчіє” і Україну, як “незрозумілий проєкт”. На їхню думку, повністю погоджену з Кремлем, “українці – це фактично росіяни, тільки трохи зіпсовані чи то австрійським генштабом, чи то Польщею, чи то США”. Заперечення права українців на існування – дискурс ненависті, якій межує з нацизмом. 

І все це супроводжується нескінченими погрозами “йти далі”, аби повернути “руські” Харків, Дніпро, Одесу…

Звісно, що росія також “працює” й з зовнішньою аудиторію, аби дискредитувати Україну як демократію. Логіка тут вщент викривлена. З одного боку, ми начебто є “авторитарною державою”, де, наприклад, проводиться “скандальна, несправедлива мобілізація”. З іншого боку, в Україні панує суцільний хаос, не зрозуміло, хто ким керує, а президент взагалі не є легітимним. 

Суспільства інших країн повинні зрозуміти, що “Україна не та, за кого себе видає” й припинити допомогу. Спекуляції на цій темі також регулярно вкидаються в українській медійний простір у вигляді ІПСО. Їхня мета – підірвати нашу стійкість. І безпекову, і соціальну. 

Перебуваючи в ізоляції, росія вимушена шукати, союзників. Насамперед це країни Глобального Півдня, до яких традиційно застосовується постколоніальний дискурс: “росія бореться із Заходом, який вас завжди поневолював і використовував”. Тому задля зміцнення власних позицій треба “підтримати рф”. При цьому там активно поширюються фейки про утиски російськомовних в Укрпаїні та різні злочини “київського режиму”.

І, зрештою, погрожування “ядерною дубинкою”. Воно теж нікуди не ділося. Причому йдеться не тільки про Україну, а вже загалом про Європу. Приміром, лексика Дмитра Медвєдєва на адресу Макрона або Шольца взагалі жахлива – це не просто перетинання червоних ліній дипломатії, а чіткий сигнал, що адекватні розмови тут в принципі не можливі. І це далеко не єдиний приклад – публічне поле рф наповнене подібними “повідомленнями”.

На цьому тлі заяви про те, що “росія готова до миру, але тільки на своїх умовах” виглядають напрочуд цинічно. Адже такі заяви супроводжуються “уточненням”: “рф продовжить звільняти Україну”. Від людей, ідентичності, права на життя.

Юлія Тищенко, співзасновниця Національної платформи стійкості та згуртованості

Джерело: Українська правда