Анатомія суспільства. Чого українці бояться більше, ніж війни, кому не довіряють та які нові сили мають політичний потенціал

Олексій Антипович, глава Соціологічної групи Рейтинг, спеціально для NV виклав результати свіжих досліджень. Деяким з них він здивувався сам.

«Відкриттям цього року для мене як соціолога було те, що українці найбільше не довіряють людям з іншими політичними поглядами, навіть не чужинцям», — розповідає NV керівник Соціологічної групи Рейтинг Олексій Антипович. З ним NV зустрічається для великої розмови про зміни в українському суспільстві на третьому році війни. Ці зміни Рейтинг досліджує щомісячно і кожного разу знаходить, чому дивуватися.

Про те, як війна змінила відносини держави та громадянина, що відбувається з довірою українців одне до одного, ставленням до мобілізації та політичними очікуваннями Антипович докладно розповідає NV.

— Ми завжди маємо певний суспільний договір між державою та суспільством. Яким він був на початку великої війни у 2022-му і як він змінився зараз?

 — Почнемо з того, що ще до початку великої війни українець завжди розрізняв своє власне життя з життям держави. Ми ніколи особливо не довіряли владі, ніколи особливо не покладалися на державу, ніколи особливо не відстоювали цю державу. Я б навіть говорив, що це історична традиція українська — влада завжди була у чужих. Тому у нас активно розвивався соціальний капітал найближчого кола.

Ми довіряли найближчим людям, на них покладалися. Звідси йде великий шмат українського кумівства — чи в політиці, чи в бізнесі, чи в управлінні, — «свій до свого по своє». Все це носило характер стримуючого фактору для розвитку держави, бо якщо ти не особливо довіряєш державі, то ти не особливо в неї вкладаєшся. Так було до війни.

Зрештою в війну у нас дуже сильно змінилося ставлення до власної держави. До влади на третій рік війни ставлення знов погіршилося, але в цілому до держави Україна громадянин України почав ставитися дуже позитивно і зберіг це ставлення. Він зрозумів навіщо йому власна держава, навіщо йому її боронити. Він зрозумів, що ця війна за виживання, за майбутнє українського народу і української держави. І покластися в таких умовах, звичайно, на початку війни він міг тільки на державу і тільки на власну самоорганізацію.

В першому аспекті ми помітили помітне зростання довіри до всіх органів державної влади. Другий аспект — це підставити власні плечі. Звідси добровольці, величезний рух волонтерський, великі донати на користь ЗСУ. До речі, й сьогодні понад 70% громадян України донатять на власну армію.

— Чи змінилось щось за два роки?

— Так, на третій рік війни, ми отримали зниження довіри до державних органів. До президента, прем’єра, інших міністрів. Пов’язане це, напевне, з найбільшою за думкою громадян проблемою — корупцією, про неї останній рік ми бачили дуже багато всього в медіа. До того ж українець має коло власного спілкування і додатково робить висновки з досвіду якщо не свого, то своїх близьких. Тож за ці два роки українець погіршив своє ставлення до влади, а відповідно і зменшив свій власний вкладений ресурс, а саме — готовність жертвувати особистим на користь суспільного.

На це впливає звичайно затяжний характер війни, втома, проте якщо держава виглядає тою, що краде гроші з бюджету, то і власне бажання вкладатися у державу у людей зменшується.

— Іншими словами, війна вже не виглядає такою екзистенційною загрозою?

—  Не виглядає. Українці поза прифронтовими та прикордонними регіонами живуть більш-менш спокійним життям, так, звичайно з обстрілами, енергетичними проблемами, але якщо це не член родини військового, якщо це людина в тилу, то так, українець не відчуває лінії фронту. Війна відбувається десь там, а ми тут можемо жити далі. Цей досвід вже рухається в бік досвіду 2015−2016 років, коли війна була «війною десь там, на Донбасі», а більша частина українців жила нормальним життям.

Звичайно щоденні новини про війну повертають нас до неї і не дають повністю в це відчуття зануритись, але все одно це прагнення за можливості жити, не думаючи про війну, зберігається в тилових регіонах.

— В перший рік війни всі соціологічні дослідження демонстрували стирання відмінностей між регіонами України. Ми були єдині в оцінці майбутнього України та з інших ключових питань. Чи почали на третьому році війни регіональні розбіжності з’являтися знову?

— Ні, сьогодні відмінностей регіональних у відповідях на всі ключові питання щодо майбутнього України й досі немає. Так, звичайно, мешканець Сходу трохи менше підтримує вступ України до НАТО, але це різниця в кілька процентів, максимум в 5%. Це єдине, що я можу назвати. В іншому відмінностей немає – ні в ставленні до влади, ні в ставленні до війни.

В нас з’явилися інші відмінності. Наприклад, відчутні відмінності між відповідями старшого та молодшого поколінь. Більш зрілі люди в Україні, будують довші плани, ніж молоді, при тому, що планувати щось надовго в Україні взагалі складно. Але головна відмінність між поколіннями в оцінці майбутнього держави. Тут молоде покоління має значно песимістичніші настрої, ніж старше.

Понад 50% людей старшого покоління вважають, що в результаті війни Україна поверне усі свої території,серед молоді таких лише 37%. Якщо серед молоді кожен п’ятий вважає, що Україна в результаті війни втратить нові території, то серед старших людей цей показник на третину менший. Молодь критичніше оцінює державу, відносно менше вірить в перемогу України у війні, в цілому по багатьох питаннях держави та суспільного життя більш песимістична за старших.

— Чому це так?

— Одне з можливих пояснень, що старші люди мають більше досвіду з падінням Радянського союзу, роками кризи на початку незалежності. Молодь все ж до початку війни жила відносно комфортним життям з великою кількістю можливостей, які ця війна суттєво обмежила. Їх майбутнє для них невизначене і породжує більше тривоги, велика частина обмежень, враховуючи комендантську годину, мобілізацію та призов, обмеження освітніх можливостей приходиться саме на них. Враховуючи, що у молоді традиційно максималістичні очікування, це все призводить до більш песимістичного сприйняття життя в умовах війни та власного майбутнього.

 — Одне з ваших досліджень було присвячене соціального капіталу та довірі в українському суспільстві. Рівень довіри за його результатами виявився фактором, який визначає доволі багато поведінкових стратегій сучасного українця. 

 — Дійсно, українське суспільство схильне скоріше довіряти чим не довіряти. При цьому, люди з вищими доходами, люди старші, мають вищі показники довіри до всього, що їх оточує, — до держави, кола своїх близьких, до незнайомців, людей з іншими політичними поглядами. Люди бідніші, обмежені у своїх можливостях демонструють менше довіри й довіряють переважно колу близьких людей. Тож виходить, що фактор віку та фактор доходу впливають на довіру.

Але найнеочікуванішим відкриттям цього дослідження для мене, як соціолога стало те, що найбільше серед усіх категорій українці не довіряють людям з іншими політичними поглядами. Навіть незнайомцям та чужинцям довіряють більше. Я не думав, що політична боротьба відобразиться на суспільстві таким чином.

— На вашу думку, про які саме погляди йде мова?

— Ідеологічних партій як таких в Україні вже давно нема. Тож, скоріше за все, мова йде про розлами по політичному протистоянню — наприклад, між тими, хто підтримує Володимира Зеленського, і тими, хто підтримує Петра Порошенка.

Також, думаю, мова йде про досвід таких партій, як ОПЗЖ, їм та їх прихильникам точно зараз не довіряє великий процент українців. Своєю чергою представники цих партій та їх електорат, що поменшав і мабуть, вже не є проросійським, але не став і проєвропейським, вони навряд чи мають довіру до людей проукраїнських та проєвропейських поглядів.

— Щодо політичних настроїв: від 14% до 19% опитаних вами респондентів підтримали б вибори президента під час війни, трохи вищий процент тих, хто підтримав би вибори в парламент під час війни. Наскільки ці цифри високі, якщо враховувати, що тема виборів дражлива та використовується в інформаційних провокаціях ворога?

— По-перше, абсолютна більшість українців не підтримують жодних виборів. Наприклад, місцеві вибори не підтримуються 57%, противників проведення виборів президента ми маємо близько двох третин. А тих, хто підтримує ці вибори, менше, ніж третина. І в таких показниках проводити будь-які вибори, навіть якщо це було б можливо, в принципі недоцільно. Але звернімося і до тих 30%, дійсно, є люди, які в принципі не проти проведення виборів. Вони б точно на них прийшли й проголосували. Але в їх кількості різниці між регіонами абсолютно немає, нема регіону, де б такі респонденти переважали.

Можливо, це люди, яким хочеться новизни. Вони б голосували за нові чи хотіли б проголосувати за нові політичні партії. Але ж їх у нас не особливо то і видно в умовах війни. Ми не бачимо інших політичних партій і інших прізвищ, ніж вони були до початку великої війни. Зараз можемо обговорювати прізвище Валерія Залужного, який має високі показники довіри в суспільстві, але чи є Залужний наразі політичною фігурою?

Тому тема виборів навряд чи може бути використана в суспільстві для підриву легітимності чинної влади. З погляду українців це абсолютно не актуальне питання, навіть бажаючи нових політичних фігур на сцені, вони вважають чинні інституції легітимними. Незалежно від того, президент це, Верховна рада чи місцеві органи влади.

— Політичний процес в країні за зрозумілих причин неможливий, проте ми спостерігаємо динаміку зниження за ці два роки довіри до президента і зростання підтримки умовних опозиційних лідерів. В березні, наприклад, КМІС публікував рейтинг лідерів опозиції з Порошенко, Притулою та Разумковим на його початку. Яким чином варто інтерпретувати будь-які подібні дослідження або рейтинги довіри за відсутності виборів?

— На початку війни у нас 95% українців довіряли президенту Зеленському. Ми це зафіксували в квітні 2022 року. Потім цей показник весь 2022−2023 рік стояв на показнику 90%, 85%, 80% і тільки з осені 2023 року, після невдало пропіареного контрнаступу, ми отримали певне зниження довіри і подальше зниження позитивного ставлення українців до влади. З усім тим президент має довіру 63% українців. Це доволі багато і це ні в якому разі не історія про нелегітимність чи якусь критичність показника.

Зниження відбулося, і голоси мали кудись перейти. Будь-які політики мають шанс підбирати «розчарований» електорат. У цьому випадку і Сергій Притула, і Дмитро Разумков, і Юлія Тимошенко могли отримати певне зростання своїх рейтингів. Петро Порошенко навряд чи, бо він вже давно має свій дуже впевнений електорат, який точно не переходив у свій час до Зеленського, щоб потім вертатися. Але власне на цих прізвищах закінчується перелік відомих та існуючих політичних сил, ще треба згадати, мабуть Віталія Кличка, який також має високий рівень довіри, якщо дивитися саме на рейтинги довіри окремим політикам.

Проте ми також констатуємо: 50% респондентів прагнули б бачити в Україні нові політичні сили. Тому зараз складно вважати, що ці рейтинги підтримки вказують саме на підтримку певних політичних фігур. Якщо в країні стануть можливими вибори, якщо з’являться нові обличчя, нові політики, ці проценти довіри та підтримки перерозподіляться. Зараз це неможливо, бо вибирати більш нема з кого та й вибори як такі неможливі, крім, можливо, місцевих наступного року.

— Якщо буде прийняте рішення проводити місцеві вибори, то, скоріш за все, ми побачимо певні політичні об’єднання військових та ветеранів, які захочуть брати участь у політичному процесі. За кого та за який порядок денний готове проголосувати українське суспільство?

—  Я вам дам навіть пряму відповідь, коли ми запитували українців про політичне майбутнє військових, або ветеранів, то українці підтримують створення саме військових та ветеранських політичних рухів і готові навіть голосувати за них, підтримувати, але це трохи декларативна відповідь. Багато чого залежатиме від лідерської позиції в такому політичному проєкті, а також від того, чи буде така політична сила орієнтуватися на підтримку всіх українців, та розв’язання проблем і за межами своєї групи. Ну й традиційно українці голосують за лідерів, так було і наразі так залишається. Українець точно б бажав бачити лідера в ветеранському русі, який би налагодив або покращив ситуацію не тільки у своєму полі справ ветеранів, але й в полі всієї держави, й тут ми очікуємо на нові імена.

Я точно знаю, що в нас є давно відомий бренд полку Азов, лідери якого пройшли Маріуполь, полон, продовжують воювати. Ось вам хороший приклад сили, яка одночасно є ветеранською, але при цьому орієнтованою на загальну боротьбу. Це націоналістична політична сила, в першу чергу, і це приклад політичної сили, яка могла б бути створена в Україні й мала б підтримку.

— Поговорімо і про мобілізацію. Наскільки українське суспільство вважає цей процес справедливим і наскільки її впровадження впливає на довіру до влади?

— Сьогодні третина українців вважає, що рівень мобілізації недостатній, близько 30% каже, що рівень мобілізації є оптимальним і близько 20% вважають, що рівень мобілізації є занадто високим, решта не визначились. В цій загальнонаціональній картинці знову з’являється велика різниця між віковими групами. Якщо серед молоді майже половина вважає, що рівень мобілізації є оптимальним, третина вважає, що він є занадто високим, то серед старшого покоління понад 50% вважають, що рівень мобілізації недостатній. Старші люди, яких точно не мобілізують, вважають, що потрібно мобілізувати молодих, щоб вони їх (нас) усіх захищали. Молоді кажуть, що досить мобілізації, нам уже тяжко. Серйозна розбіжність щодо мобілізації з’являється в суспільстві саме на рівні різних вікових груп.

Головною причиною небажання мобілізуватися українці щиро вказують страх смерті, полону та каліцтва. І це зрозумілі страхи. В рази менше людей говорить про несправедливість мобілізації, недостатність озброєння та екіпірування, недовіру до влади та корупцію. А покращити ставлення до мобілізації може підвищення захищеності військовослужбовців — фізичної, соціальної, фінансової.

— Корупція сприймається українцями як суб’єктивно найбільш значуща загроза майбутньому розвитку України, вона навіть перевершила за цим показником війну. А як, порівняно з попередніми періодами, виглядає готовність українців чинити корупційні дії самим?

— Готовність українців практикувати корупцію точно знизилася. Є дослідження і наші, і інших соціологічних компаній про те, що побутова корупція знижується з роками, використання корупції знижується, але цей показник дуже розтягнутий в часі.

— Війна його пришвидшила чи навпаки, сповільнила?

 — Якщо у війну запит на справедливість виріс в рази, то і ставлення до корупції стало ще більш негативним. Війна скоріш за все пришвидшила відмову від корупції, вона стає однозначно негативним явищем, навіть в близькому колі, якщо говорити на загал.

Якщо ж говорити про великі корупційні скандали яких за останній рік було дуже багато, то волосся дибки стає від сум і від напрямків, на яких крадуть в умовах війни. Корупція як суспільний феномен точно йде вниз, але казати що її обсяг в Україні знизився ще зарано.

До війни одною зі складових суспільного договору між українцем і державою Україна було: «Ви там собі крадете на верхах, а ми тут собі унизу вирішуємо питання в корупційні способи. Ви нас не чіпаєте, ми вас не зносимо». Це якщо дуже вульгарно і спрощено. Тоді всі ці мільйони й мільярди для людей виглядали абстрактним злом, вони його осягнути не дуже могли, а розв’язання своїх проблем у корупційний спосіб вважалось чимось зрозумілим.

Під час війни несправедливою стала і побутова корупція, навіть оця оцінка «свій до свого по своє». Тепер це оцінюється як несправедлива дія. В перший рік війни з цим всі були згодні. Але через два роки війни ми спостерігаємо певне повернення до попереднього досвіду. Влада краде на армії – це несправедливо, ми їх за це не любимо. Але якщо так сталося, то що ж, значить і ми тут внизу можемо собі щось вирішити в корупційний спосіб, якоюсь схемою. Але про таку вже зовсім побутову корупцію, ми вже все ж особливо не чуємо.

Корупція в органах влади дійсно тепер різко не толерується, і ми бачимо, що корупція як загроза майбутньому розвитку в суспільному сприйнятті на 5% випереджає війну як загрозу. Бо до війни ми поступово призвичаїлись, віримо в допомогу союзників, в воїнський подвиг. А ось корупція сприймається як та, що залишилася незмінною, або навіть повернулася у більш брутальний спосіб.

Джерело: NV