«У нас тут феодалізм, а ви не знали?» Життя в окупованому Донецьку зі слів місцевих жителів

Вже понад 10 років Донецьк знаходиться в російській окупації. Чим зараз живе колись індустріальний гігант і промисловий центр України? Місцеві не можуть відкрито розголошувати інформацію, адже розмови прослуховуються, а чати переглядаються. Тим часом російські ЗМІ активно множать міфи про те, що більшість донеччан тільки раді опинитися під російським крилом. Platfor.ma поспілкувалися з українцями, які весь цей час перебувають у Донецьку, про нюанси їхнього життя та зміни, які відбулися з початком повномасштабного вторгнення в Україну.

Співрозмовники зазначають, з початком повномасштабного вторгнення побільшало прильотів по самому місту. Звісно, все залежить від географії. Наприклад, один з респондентів мешкає у Будьонівському районі міста — це східна частина. Там завжди було відносно тихо, попри віддалені вибухи, тому центр міста поступово змістився в цю область. На «Будьонівці» й квартири купують частіше, і дітей у школи віддають активніше. 

А от інша наша героїня — з західного Петровського району, який безпосередньо на кордоні зі зруйнованою Мар’їнкою. Там вона живе у приватному секторі, а історії, коли снаряд прилітає в чийсь город — справа вже звична. Наприклад, неподалік знаходиться ринок «Текстильник», який потрапив під артилерійський обстріл 21 січня 2024 року. Тоді загинуло 27 людей, приблизно стільки ж отримали поранення. Як часто це робить окупаційна влада «ДНР», в усьому звинуватили ЗСУ. Наші Збройні сили цей вкид спростували. 

Дехто з місцевих вважає, що це така російська тактика — вдарити по Донецьку, звинуватити в усьому українських військових і виправдати таким чином свої злочини. На кшталт «ми захищаємо своїх людей у Донецьку, тому бомбимо Україну».

«Не хочу говорити прямо, адже це тільки мої здогадки. Проте іноді враження, що люди в нашому місті гинуть тільки для того, щоб показати, що люди в нашому місті гинуть», — зазначає один з наших героїв. 

Повітряних тривог в Донецьку немає, тож навіть мінімально підготуватися до прильоту складно. Проте навіть якби сирени були — у місті зовсім не облаштовані бомбосховища. Мова навіть не про мапу укриттів або зручності в підвальних приміщеннях, а хоча б про доступ до них — в основному всі закриті.

ТБ, новини та зв’язок

Українських телеканалів, звичайно, немає. Натомість є російські новини та телешоу, які «нафаршировують місцевих пропагандою» та тотальною зрадою, нагадуючи, що «ви ніколи не потрібні були Україні» та «вас покинули». Один з наших героїв зазначає, що час від часу він підключає супутникове телебачення та дивиться українське ТБ таким чином. Проте найзручнішим способом споживати українські новини все ж вважає Телеграм, адже підписаний там на декілька активних каналів, як-то «Лачен пише» та канал Громадського.

А от YouTube в Донецьку заблокований та не працює, Discord також. Ми розказали одному з наших героїв про Signal і порадили встановити цей застосунок. Проте з’ясувалося, що і той не функціонує на цій території, адже повідомлення з підтвердженням на російський номер просто не приходить.

Вже багато років у Донецьк не додзвонитися звичайним шляхом — українські оператори там просто не працюють. Є місцевий «Фенікс», проте він ловить тільки в межах окупованої території. Тож подзвонити рідним на підконтрольну Україні територію можна хіба через месенджери. Проте і там не все так просто, адже значно погіршилися якість та швидкість інтернету.

Респондент розповідає:

«Буває, що розмова йде гладко і немає перебоїв. А буває, що я телефоную родичам у Київ по месенджеру, а затримка зв’язку — мінімум хвилина. Тобто я кажу фразу і чекаю цілу вічність, поки вона дійде на той бік. І навпаки. Так неможливо спілкуватися»

Крім того, наші герої припускають, що їх можуть прослуховувати, а це теж впливає на якість з’єднання. Тож на запитання відповідають обережно, а всі повідомлення в месенджерах видаляють одразу. 

Місто та люди 

Всі наші герої запевняють — Донецьк зараз зовсім не схожий на те зелене, сучасне та перспективне місто, яким він був до приходу Росії. Стадіон «Донбас Арена», колись гордість всієї країни, стоїть порослий бур’янами. Замість українських прапорів тепер тільки російські та «ДНРівські». А от вивіски українською подекуди все ще зустрічаються — як кажуть наші респонденти, тому що просто не дійшли руки поки замінити. Та й машини на українських номерах по місту трапляються, хоча за місцевими правилами не мають.

Якщо до повномасштабного вторгнення вулиці міста були пустими та майже безлюдними, то зараз один з наших героїв каже: «Я стільки машин не бачив з 2014 року». В Донецьк переїхала величезна кількість росіян, проте почувають вони себе не у гостях, а як вдома. Вони повикупали квартири, повідкривали свої бізнеси та налагодили інфраструктуру під себе. Тому місто трохи оживилося, а подекуди закинуті «фасади заграли новими окупаційними вогнями».

До місцевих, які багато десятиліть живуть у місті, ставляться як до третього сорту. Зокрема, це проявляється у заробітній платі — корінним донеччанам платять набагато менше, ніж росіянам. 

Робота та освіта

Роботу «аби платили» знайти не так складно, а от з пошуком вакансії на перспективу — проблематичніше. Також відчутна криза на ринку талантів і брак спеціалістів, особливо лікарів. Зарплати в середньому 50 тис. рублів (близько 20,5 тис. грн), проте більшість працює за 35 тис. (14 тис. грн). Пенсії виплачують — від 12 тис. рублів (5 тис. грн).

Один із наших героїв працює таксистом і розповідає, що в основному його послугами користуються військові, які мають бази у центрі міста. Наш респондент періодично ставить їм диски з українськомовними альбомами Скрябіна та Ірини Білик. Поки нарікань на музику не було, зазначає він. 

В школах та університетах, звичайно, не викладають українські мову, літературу, історію та культуру. Проте наша героїня, яка працює в медіацентрі одного з вишів, зазначає:

Нічого страшного у нас не викладають. Ті педагоги, які залишилися в місті, просто намагаються дати дітям базові важливі знання, без пропаганди та розпалювання міжнародної ворожнечі

Гривня, звичайно, не ходить, просте на чорному ринку поміняти її можна. Люди в місті крутяться, як можуть, щоб отримати перекази від родичів з підконтрольної території. Адже просто перекинути з карти на карту неможливо. 

Нерухомість і російські паспорти

Ціни на нерухомість сильно залежать від безпекової ситуації в місті. Нині, особливо зважаючи на приплив росіян, суми виросли. Так, двокімнатна квартира з пристойним ремонтом в тихому районі може коштувати $25 тис., а у 2017 році така ж вартувала всього $10 тис. Оренда такого житла обійдеться у 20-25 тис. руб. на місяць (8-10 тис. грн). 

Проте нюанс в іншому — в беззаконні. Для місцевих мешканців навіть просто внести свою квартиру в реєстр для майбутнього продажу — та ще задачка. А якщо там прописані родичі, які перебувають на підконтрольній Україні території, то можна взагалі забути про реалізацію власності. Уявімо, що у квартирі прописані батьки, які залишилися в «ДНР», та їхня доросла дитина, яка мешкає на підконтрольній Україні території. Якщо ще рік тому дитина могла виписатися онлайн, то нині правила безапеляційні. Треба їхати в Донецьк, подавати заяву особисто і, щобільше, оформлювати російський паспорт для цього. 

Це одна з відповідей на запитання, чому так багато людей залишаються під російською окупацією. Тому що неможливо реалізувати майно. Нюанс ще й в тому, що якщо за три роки власники не сплачували комунальні платежі особисто, то житло переходить до «влади». По факту ж було зафіксовано безліч випадків, коли й цього строку ніхто не чекав. Якщо окупаційна влада дізнавалася, що з квартири люди виїхали й, ймовірно, надовго, то «націоналізувала» її. Тисячі українців таким чином вже втратили свої домівки. Один з героїв зазначає:

У нас тут феодалізм, а ви не знали?

Він же розповідає, що до останнього відмовлявся оформлювати російський паспорт. Здавалося, що це зрада своїх країни та народу. Але жити в місті без цього документа ставало дедалі складніше. Без нього відмовляли в оформленні страховки на машину, а відповідно — забороняли користуватися транспортом, не можна було отримати пенсію, користуватися державними послугами тощо. Тож довелося таки це зробити, але українські паспорти, всупереч міфам, спалити не примусили — всі наші респонденти зберегли їх у себе. Так само справи склалися з закордонними паспортами, у багатьох місцевих є два зразки: український та російський. 

Побут, комунальні послуги та їжа

Ціни в Донецьку невпинно зростають до показників Росії, чого не скажеш про заробітну плату. Зокрема, збільшилися тарифи на комунальні послуги, при тому, що в місті критична ситуація з водою. З початком повномасштабного вторгнення в Україну подача водопровідної води просто припинилася. Наші респонденти розповідають, що її давали тільки раз на півтора тижня на годину-дві по графіку — іржаву і придатну хіба що для туалету. 

Є і лайфхак — промислову воду можна набрати в підвалах деяких будинків. До таких точок люди вистроюються в черги з відрами, які носять у квартири, наповнюють ванни та використовують для побутових справ. Але і такі переваги є не всюди. Наявність опалення як такого також сильно залежить від району. У когось із наших героїв проблем з ним не було всі ці роки, а хтось вже довгий час живе без тепла. Респондент розповідає:

А тепер уявіть, як з гігієною. Я й не пам’ятаю вже, коли востаннє нормально ходив у душ, не кажучи вже про гарячу ванну

До слова, розповідають, що на початку повномасштабного вторгнення з таких черг за водою російські окупанти просто виловлювали молодих хлопців і відправляли на службу. Наскільки це правда — судити складно, хоч один з наших героїв і запевняє, що бачив це на власні очі. 

Продукти завозять з Росії й часто їхня якість залишає бажати кращого. А ціни при тому стрімко зростають. Наприклад, м’ясо свині коштує 450 руб. за кг (185 грн), курки — 290 руб. (120 грн), м’який сир — 170-190 рублів за пачку 300гр (70-90 грн), огірки та томати — 300-400 руб. за кг (125-165 грн), сир — 780 руб. за кг (320 грн). Це найдешевші варіанти.

Культура та спорт

Культурне життя, як розповідають наші герої, порівняно з 2022 роком нині активізувалося. Функціонують драматичний театр і філармонія. Почав працювати Донецький академічний державний театр опери та балету ім. Анатолія Солов’яненка. От тільки репертуар такий самий, яким був у роки до закриття — «свіжого дихання немає». Наша героїня розповідає:

До 2014 року це був театр у класичному його розумінні — гостями були багато жінок поважного віку у вечірніх сукнях і з зачісками, чоловіки у костюмах, а кілька разів на рік у нас давали концерти трупи з різних країн. Коли театр запрацював після початку АТО, ми також ходили на балет — атмосфера була більш гнітючою. Памʼятаю, що було дуже холодно і більшість присутніх начебто вперше завітала у театр

Відбуваються концерти, проте артисти залишилися, як каже наш респондент, «незадовільної якості»: «Приїжджають “відзначитись у зоні СВО” гастролери на кшталт Шамана, Газманова, Чичеріної. Але часто такі концерти дають або бійцям для підняття духу, або в містах далі від прильотів — у Шахтарську або Амвросіївці».

Щодо спорту все ще гірше. Як і «Донбас Ареною», установами, які розвивають фізичну активність, не опікуються. Наприклад, в будівлі БК «Юність» в центрі міста багато років назад вибило вікна — їх так і не замінили. Хоча в місті функціонують футбольні гуртки, секції єдиноборств, басейн, також можна пограти в теніс тощо. У 2019 році так звана «збірна “ДНР” з карате» навіть виступила на міжнародних змаганнях у Японії та гордо розмахувала прапором республіки.

Виїзд і невиїзд

Нині єдиний варіант виїхати з Донецька — лише через Росію. Цей шлях достатньо небезпечний, треба враховувати безліч нюансів. Зокрема, чистити телефон від будь-яких підозрілих повідомлень і бажано від чатів українською, якщо такі є. Видаляти прізвища і контакти людей, які займаються правозахисною, волонтерською, громадською діяльністю тощо. І, звісно, прибирати будь-які згадки про ЗСУ, українських політиків, патріотичні настрої. Галерея фотографій також не має викликати жодної думки на кшталт «навіщо ви сфотографували цей пам’ятник Леніну?». 

Крім того, має бути правдоподібна історія й обіцянка повернутися в місто, навіть якщо людина робити цього не планує. І на блокпостах, і на адміністративних кордонах можуть влаштовувати справжнісінькі допити з купою незручних і провокативних запитань, з вичікуванням моменту, коли людина скаже щось підозріле. Рішення пропускати її далі чи ні може бути абсолютно спонтанним і не базуватися на будь-яких об’єктивних аргументах.

Так, один із наших героїв розповідає, як весною цього року їздив у Грузію. «Дорога була непростою, адже треба було машиною їхати до Росії, там лишати транспорт і наймати перевізника, щоб доїхати до кордону і далі — у Грузію не пропускають на російських номерах. Так ще й молодий хлоп 18-20 років влаштував мені ціле інтерв’ю на три години. Розпитував мало не про все життя, гуглив деякі прізвища з контактів, постійно наголошував на тому, що все ж я українець і завжди ним буду. Ніби це щось погане», — ділиться він. 

В результаті в Грузію чоловіка пропустили, а коли він повертався назад, то навіть кількох хвилин на розмову не виділили — одразу привітали на російських теренах. 

Попри не дуже сприятливі умови для життя, місцеві жителі в більшості або не планують виїжджати, або все одно повертаються. Великою мірою через житло, яке неможливо продати. Відповідно, без цих грошей люди просто не можуть побудувати життя деінде. А часто це українці старшого віку, які вже не можуть працювати 24 на 7, і шукати себе в інших країнах, як молоде покоління. Їм хочеться мінімально стабільного та зрозумілого життя у своєму домі, на своїй рідній землі, нехай яку захопили.

«Звісно, люди, які вірять в перемогу України є. Як і були. Але нас пригнічують. Очевидно, тут немає ніякої свободи слова, за будь-яке підозріле повідомлення можуть притягнути до відповідальності, а до корінних мешканців ставляться як до загарбників, як би іронічно це не було. А ми тим часом просто навчилися виживати».

Джерело: Platfor.ma