Україна та українці: як ми змінилися з 24 лютого

У новому випуску подкасту разом з політичнею психологинею, заступницею директора Інституту соціальної та політичної психології Світланою Чуніхіною обговорили декілька важливих тем: 

• як змінилося українське суспільство під час війни? що нового ми дізналися про себе? що у нас з самооцінкою, довірою, готовністю взаємодіяти з іншими людьми?
• як змінилася згуртованість українців? 
• як зберегти власне психічне здоров’я? 

За словами Світлани Чуніхіною, ми позбулися комплексу меншовартості, подорослішали, стали довіряти навіть незнайомим людям, але війна завдала нам багато травмуючого досвіду. 

Про ідентичність

Змінюється наратив і те як ми розповідаємо про самих себе. Українці як спільнота дуже інтенсивно та успішно навчаються дивитися на себе не як на жертву обставин, а як на архітекторів долі. Такого раніше не було. Відчуття безпорадності відходить на другий план, ми стаємо проактивнішими.

Про самооцінку та взаємодію з іншими людьми

Самооцінка українців розірвана. З одного боку є піднесення (вау, бути українцем – це круто), а з іншого боку на індивідуальному рівні буває провал (почуття провини, сором, я не дотягую, мало роблю). 

Також дуже суперечливі тенденції відбуваються на рівні солідарності. Зараз люди можуть без проблем вступати один з одним в комунікацію. Щоб довіритися людині, нам не потрібно бути багато років з нею знайомою. Достатньо того, що ми знаходимося в одній біді, розділяємо одну долю воюючої нації.

Але водночас накопичуються негативні ефекти, пов’язані з переміщеннями, наслідками травмування, з усім комплексом важких подій війни, які відбиваються на соціальному житті. Це тенденція шукати винних, не довіряти, провокувати конфлікти, невибірково проявляти агресивні імпульси. Це те, що робить соціальне життя жорсткішим і токсичнішим.

Про психологічні травми

Згідно наших досліджень, близько 57% громадян перебувають у зоні ризику розвитку посттравматичного стресового розладу (ПТСР). У ці заміри не потрапили мешканці окупованих і близьких до зони активних бойових дій територій. Проти нас ведуть геноцидальну війну, а такі війни травмують найглибше.

Про те, як залагоджувати конфлікти

Ми не можемо запобігти накопиченню напруги у суспільстві. Ми не можемо залагодити всі соціальні нерівності. Ми не можемо нічого вдіяти з тим, що хтось загинув, а хтось залишився живим. Але ми можемо залишати у своєму житті простір для залагодження конфліктів і відшкодування шкоди, яку ми завдаємо. Навіть якщо цю шкоду завдали не ми. Наразі це, можливо, єдиний екологічний спосіб, мати справу з соціальним тертям.

Як зберігти власну психіку

Щодо налаштованості на марафон війни. Це ключова річ. Не йдеться про те, що ми маємо впасти в безнадію, і вважати, що все погано і ця війна ніколи не скінчиться. Я маю на увазі те, що маємо бути готові прийняти цю війну в такому вигляді, в якому вона буде йти. Треба бути відкритим цьому сценарію невизначеності. Єдине, що нам залишається, це зберігати надію на перемогу. Згадаю Віктора Франкла, який радив шукати персональний сенс у тому, що відбувається зараз…Якщо ми продовжуємо виконувати свої повсякденні справи і себе обслуговувати – це вже нормально. Ненормально – припинити боротися і здатися. Дуже важливо мати контакт з самим собою і запитувати: чим я можу собі допомогти у цих обставинах? Важливо бути добрішими до себе. Якщо ми виживаємо – ми вже робимо внесок у перемогу.